заготував собі із сухого очерету накриття на голову, схоже на лелече гніздо, щоб, коли доведеться сховатися в багнюку, то затулити зверху голову цим «брилем». А невеличкий острівець у заростях догоджав ще й тим, що тут можна було поруч себе заховати автомат і гранату в сухому місці.
І саме тоді, коли я вже облюбував собі це місце, десь на краю трощі, ближче до Купчинців, здійнялася густа стрілянина. З її ладу я зрозумів, що це не сліпа пальба, це розпочався бій: не інакше, як хтось із наших пішов на прорив. Видно, одчаяка був не один, може, їх двоє чи троє побачили, що трощу беруть у лещата, і вирішили спробувати щастя в бою. Або вирватися з пастки, або ліпше згинути в сутичці з ворогом, ніж дострілювати себе в болотах.
Стрілянина була короткою, і це не віщувало нічого доброго. Якби комусь пощастило прорватися, то ґвалт гонитви чувся б ще довго. Я зачаївся у заростях на своїй латочці, дожидаючи облавників, які неминуче мали тут з’явитися. Вже пригрівало сонечко, я зовсім не відчував холоду, хоч і сидів у мокрому.
Нарешті почув галайкання, з якого зрозумів, що облавники йдуть у мій бік. Вони перекрикували одне одного, горланили: «Віжу, віжу!» – але я здогадався, що пайдьошники беруть на пострах, хочуть зчинити паніку, щоб зігнати утеклих із насиджених сховків. Так полюють на звіра, котрий не зривається з насидженого місця доти, поки ловець не підійде до нього впритул. Іноді вони стріляли, проте з їхніх гуків було зрозуміло, що кулі летіли Богові у вікна.
Галайкання ставало голоснішим, уже чулася брудна лайка і чвакання болота під чобітьми. Метрів за двадцять переді мною зашелестів очерет. Я тихо відступив зі свого острівця в багно і присів, щоб воно сховало мене по самісіньке підборіддя, а на голову надів «лелече гніздо».
Двоє ішли просто на мене, але перед калабанею зупинилися. Котрийсь захлюпав чобітьми по моїй стежці до острівця, я вже хотів було потягтися рукою по автомат і гранату, проте облавник раптом послизнувся і шубовснув у багно. Матюкаючись і відпльовуючись, він заборсався в калабані – «Руку дай! Дай руку!» – а другий замість того, щоб відразу подати товаришеві руку, зайшовся сміхом. Поки він витяг невдаху з багна, сюди збіглася ціла гурма шміраків подивитися, хто провалився. Найдужче їх розсмішило те, що провалився в болото якийсь Болотов. Вони так глузували з нього, що розлючений Болотов звів автомат і розрядив по моєму острівцеві цілий диск із «папашки».
Облавники рушили далі в обхід мого острівця. Ішли вони густо, метрів за п’ять один від одного, а мені чомусь крутилося в голові зовсім дурне: «Болотов, Болотов…» Якби той Болотов озирнувся, то побачив би за острівцем на болоті дуже цікаве гніздо, з якого прозирало двоє червоних, запалених очей. Ці очі могли належати якомусь звірові, могли належати кому завгодно, але не людині.
– Пайдьом, пайдьом, нє атставать!
Коли пайдьошники почвакотіли болотом далі, гніздо піднялося і з ним піднялися двоє червоних очей. Я виповз на острівець, ліг горілиць і дивився в небо. Пальці, що злипалися від твані, поволі
