надію, що сьогодні більшовики нас не шукатимуть, бо навіщо їм під дощем місити болото, якщо в очеретах і так ніхто вже більше не витримає – дострелиться сам чи піде на відчайдушний прорив.
І справді, настав ранок, розвиднився день, а вони зовсім не давалися чути. Дощ не вщухав, сіялася й сіялася їдка мжичка, якій не видно було кінця. Але, може, воно й на краще, бо десь ополудні між Багатківцями і Купчинцями почали завивати машини. Видно, облавники спохопилися, що розгаснуть дороги і їм доведеться застрягнути тут надовго або вертати назад піхотою.
Я зібрався на силі і знов подибав до річки. Від хутора Дворище також долинало ревіння машин, яке віддалялося в бік Золотників, де стояв гарнізон. З берега я нічого не бачив за сірою стіною дощу, зате ніхто не бачив і мене. Я роззувся, зняв із себе лахи, зібрав усі речі докупи і, тримаючи їх над головою, перебрів Стрипу. Відтак знов убрався в мокре, автомат накинув на шию, а гранату заховав у праву кишеню маринарки. Ці місця я вже знав, як власну долоню, міг дістатися хутора із зав’язаними очима. А якщо вийду на засідку, то живим мене не візьмуть.
Отак під дощем я дошкутильгав до Дворища, звідки не чулося жодного руху. Залігши за кущами жовтої акації, я ще довго спостерігав за хутором, але не бачив ніде ні лялечки – чи більшовики так застрашили людей своїми ревізіями, чи дощ не пускав хуторян надвір. Аж раптом із найближчої хати вийшла… Зоня… Зонька… Зонюся, стала біля порога, виставила долоню під дощ і не знала, що далі робити, – йти чи вертатись. Я не наважився її гукнути чи, може, не зміг відтягти голосу. Зірвав із жовтої акації стручечка і, витрусивши з нього насіння, зробив пищика. Легенько подув.
Вона почула, почула, бо подивилася в мій бік. Довго придивлялася крізь дощову пелену до куща акації, з-за якого я махав їй рукою. Помітила, підійшла і злякалася.
– Ти-и-и?..
Зонька була блудною дівчиною, але зараз для мене не було кращої на світі.
– А казали, вас усіх постріляли.
– Видиш, живий…
– Ходи… Ходи до хати.
Я зрозумів, що москалі поїхали, зіпнувся на ноги й пішов за Зонькою. Вона сама була вдома. Її батько, якого всі називали Васютою, був ковалем у Купчинецькій кузні. Мати померла, коли Зонька була ще малою, хоч дехто з хуторян казав, що вона не померла, а «ділась». Через те й Зонька виросла вітряна, досі не вийшла заміж. Вона була гарненька з лиця, але через великі губи на Зоньку казали варґата[20]. У нас люди такі: якщо в когось великі вуха, то кажуть вухатий; якщо ніс – носатий, а як у дівчини великі очі, то назвуть окатою або й балухатою, наче це якийсь ґандж.
Спершу Зонька допомогла мені трохи обмитися, відтак перевдягнула в сухе. Принесла старий татів одяг і змусила надіти навіть підштаники, у яких я втопився. Коваль Васюта, як і годиться чоловікові його ремесла, був неабияким здоровилом, через те сорочка висіла на мені, як ведмежа шкура на зайцеві, хоч я теж удався нівроку. Поки Зонька смажила яєчню із салом, я глитав прямо з глечика квасне молоко і дивувався, чому вона така мовчазна.
– Що тут? – спитав я. – Москалі ревізію робили?
На
Варґи – губи.
