мовити слово королеві, найкращому з батьків! Або ще комусь, коли тобі радять це зробити! Ото вже страху – сказати людині добридень! Ото треба стільки кривлятися, щоб сказати слово про сукню, про казна-що, – чи тобі ще й цього замало? Ти дала себе втягнути в таке рабство, що, здається, ні розум, ні твій обов’язок не можуть тебе ні в чому переконати. Я вже не можу мовчати. Після того як Мерсі сказав, чого хоче король і чого вимагає твій обов’язок, ти ще насмілилась не слухати його! І яку ж розумну причину ти знайшла? Ніякої. Ти повинна ставитися до Дюбаррі так, як і до решти жінок, допущених до двору. Як перша піддана короля, ти мусила показати всьому дворові, що веління твого володаря виконуються незаперечно. Звісно, якби тебе силували до ницих учинків або вимагали якоїсь дружби, то ні я, ні інші тобі цього б не радили, – але ж можна промовити кілька байдужих слів, і не заради самої дами, а задля дідуся, твого володаря й благодійника!»
Така гарматна стрілянина (аргументи не зовсім чесні) зломила волю Марії Антуанетти; хоч яка нестримна, свавільна й уперта, вона ніколи не зважувалась повстати проти матері. Як і завжди, знову перемогла дисципліна Габсбурзького дому. Для годиться Марія Антуанетта ще трохи норовилася. «Я не відмовляюсь, не кажу, що не заговорю до неї. Але я вже не згодна говорити з нею о певній годині вказаного дня, не хочу, щоб вона наперед знала й раділа». А насправді її душевний опір зламано, ці слова – лиш остання сутичка перед відступом, капітуляцію вже підписано.
Першого січня 1772 року нарешті відбулася розв’язка цієї героїко-комічної жіночої війни, пані Дюбаррі тріумфує, Марія Антуанетта зазнала поразки. Знову, ніби в у театрі, поставили сцену, а за свідків і глядачів зібрали святково прибраний двір. Почалась велика вітальна церемонія, одна по одній, пильно стежачи, хто вищий, хто нижчий, підходять до дофіни придворні дами, й серед них під руку з пані Дюбаррі герцогиня Аґільйонська, міністрова дружина. Дофіна мовила кілька слів герцогині Аґільйонській, потім повернула голову нібито до пані Дюбаррі й проказала, начебто й не до неї, але так, що тим, хто мав певну зичливість, здалося, що таки до неї, – всі затамували подих, аби чути найменший звук, – такі жадані, так важко виборені, ще не чуті й вельми значущі фатальні слова: «А сьогодні чимало людей у Версалі». Шість слів, шість, анітрохи більше витиснула з себе Марія Антуанетта, але це надзвичайна подія для двору, важливіша, ніж загарбання провінції, цікавіша, ніж усі віддавна потрібні реформи, – нарешті, нарешті дофіна заговорила до фаворитки. Марія Антуанетта здалася, пані Дюбаррі перемогла. Тепер уже знов усе гаразд, у версальськім небі заясніло втішене сонечко. Король простирає руки й ніжно, ніби віднайдене дитя, пригортає дофіну, Мерсі їй розчулено дякує, Дюбаррі, мов павич, походжає залою, тітоньки не тямляться від люті, ввесь двір заворушився, палац від підвалу до комина аж гуде від розмов – а все лише через те, що Марія Антуанетта сказала Дюбаррі: «А сьогодні чимало людей у Версалі».
Але
