скуштувала райського овочу Парижа, – тим дужче її веселив і тішив офіційний урочистий вступ. Після французького короля цар небесний теж дав свою милостиву згоду: восьмого червня був безхмарний, ясний та гарячий день і, аби хоч оком поглянути, стеклись неозорі юрмиська. Обабіч дороги від Версаля до Парижа немов виріс густий, шумливий від радощів і переплетений прапорами й вінками пістрявий людський живопліт, а над ним витало хмаровиння капелюхів. Комендант міста маршал де Бріссак, котрий чекав пишну карету біля міської брами, на срібній тарелі шанобливо подав мирній завойовниці ключі від міста. Потім підійшли святково повбирані перекупки (згодом вони геть інакше зустрічатимуть Марію Антуанетту) й піднесли, побажавши многії літа, цьогорічні первинки – ягоди і квіти. Тоді ж загримотіли гармати Палацу інвалідів, муніципалітету, Бастилії. Через усе місто двірська карета повільно їхала далі й по набережній Тюїльрі дісталася до собору Матері Божої Паризької; всюди – в соборі, в монастирях, в університеті – виголошували вітальні промови; потім карета серед маєва знамен проїхала крізь навмисне споруджену для вступу тріумфальну арку – але найпишніше дофіна й дофіну привітав народ. Щоб поглянути на молоде подружжя, десятки, сотні тисяч люду заполонили всі вулиці величезного міста, – й побачивши цю несподівано чарівну й зачаровану жінку, кожен повнився несказанним захватом. Ляскали в долоні, радісно гомоніли, вимахували хустками й капелюхами, дотискалися діти й жінки, – і коли з балкону Тюїльрі Марія Антуанетта побачила неосяжні хвилі захопленої людності, то майже злякалася: «Господи, скільки людей!» Але збоку до неї схилився маршал де Бріссак і відповів із суто французькою галантністю: «Мадам, хай не гнівається його високість дофін, але перед вами двісті тисяч закоханих у вас чоловіків».
Ця перша зустріч із народом справила на Марію Антуанетту величезне враження. По натурі нерозважна, зате маючи швидкий розум, вона судить про події лише за своїм безпосереднім враженням, за тим, що бачить і чує. Тільки тоді, коли гомінкий і неосяжний, безбережний рухливий ліс, над яким майоріли корогви й злітали капелюхи, підгорнувся до неї радісною, теплою безіменною хвилею, вона вперше відчула блиск і велич становища, до якого піднесла її доля. Досі її звали у Версалі «пані дофіна», але що там якийсь титул поміж тисячі інших титулів, один верхній непорушний щабель нескінченної дворянської драбини, пустий звук і холодне поняття. Тепер же всіма чуттями Марія Антуанетта вперше зрозуміла вогненний сенс і горді обітниці слів «наступниця французького трону». Геть уражена, вона пише до матері: «Минулого четверга я була на святі, якого не забуду довіку: нашому вступі в Париж. Нас ушановували так, як лиш можна собі уявити, але все це ніщо, найглибше мене вразило зворушення й шал бідного народу, котрий, дарма що пригнічений податками, не тямився з радощів, коли бачив нас. У садку Тюїльрі було таке величезне стовпище, що три чверті години ми не могли рушити ні вперед, ні назад, а вертаючи з цієї
