Корлеоне кинув сухо:
– Суд дав тобі справедливість.
Бонасера вперто похитав головою.
– Ні. Він дав справедливість тим молодикам, а не мені.
Дон кивком голови схвалив це тонке зауваження і запитав:
– Яка ж твоя справедливість?
– Око за око, – сказав Бонасера.
– Ти хотів більшого, – зауважив дон, – адже твоя донька залишилася жива.
Бонасера вичавив із себе:
– То хай тоді вони помучаться, як вона мучиться.
Дон чекав, що він скаже далі. Нарешті Бонасера зібрав свої останні сили й наважився запитати:
– Скільки я маю тобі заплатити?
Це вже був зойк душі.
Дон Корлеоне відвернувся. Це означало, що розмову скінчено. Але Бонасера не ворухнувся.
Зрештою, зітхнувши, як щиросерда людина, яка не може весь час злоститися на заблудлого друга, дон Корлеоне повернувся до власника похоронного закладу, сполотнілого, як трупи, що він їх ховав.
Дон Корлеоне заговорив лагідно й розсудливо.
– Чому ти боявся довіритися мені? Ти пішов до суду й чекав кілька місяців. Витратив гроші на адвокатів, хоч вони знали наперед, що тебе пошиють у дурні. Ти прийняв вирок від судді, що продав себе, як найпослідуща вулична хвойда. Були роки, коли ти потребував грошей. Ти звертався до банків і платив грабіжницькі проценти, чекав, як жебрак із капелюхом у руці, поки вони рознюхували, устромляли ніс трохи не між твої сідниці, щоб впевнитися, чи ти можеш сплатити борг.
Дон помовчав, його голос став невблаганним.
– А якби ти прийшов до мене, мій гаманець був би твоїм. Якби ти прийшов до мене по справедливість, то ці покидьки, що скалічили твою доньку, уже сьогодні вмивалися б гіркими слізьми. Коли б через якесь нещастя у такої чесної людини, як ти, з’явилися вороги, вони б стали моїми ворогами. – Дон підняв руку, показуючи пальцем на Бонасера. – І тоді, повір мені, вони б обминали тебе десятою дорогою.
Бонасера схилив голову і промимрив здушеним голосом:
– Будь моїм другом. Я згоден.
Дон Корлеоне поклав руку на його плече.
– Гаразд, – сказав він, – ти матимеш справедливість. Але колись – можливо, що цей день і не настане ніколи, – я повернуся до тебе з проханням зробити мені послугу. А до цього дня вважай цю справедливість подарунком від моєї жінки – хрещеної матері твоєї доньки.
Коли зачинилися двері за вдячним власником похоронного закладу, дон Корлеоне обернувся до Хейгена і сказав:
– Доручи цю справу Клеменці й накажи йому, щоб він послав таких надійних людей, що не оскаженіють, почувши запах крові. Зрештою ми ж не вбивці, хай там що думає про нас своєю дурною головою цей обмивач трупів.
Він помітив, що старший син дивиться крізь вікно на весілля в саду. Нічого не вийде… «Безнадійний», – подумав дон Корлеоне. Якщо Сантіно не виявив
