лакомі, де ймуть, там з мнясом рвуть!
А Гьоргій нічого не говорив, лиш заодно плював у долоні і наливав горілку.
Іван відпихався від злодія:
– Доста вже, небоже, доста. Пусти, витягни руки з пазухи, не облапуй мене, чуєш, бо мені такий встид, що не знаю, де подітися!
Злодій: Я ще хочу образ цілувати, я ще хочу поріг, я хочу всіх, всіх, де хто є на світі, я хочу в Канаду.
Іваниха метнулась на піч. Накинула якесь дрантя на Андрійка. Схопила його на руки. Метнулась з ним з хати.
Михайло вийшов із-за стола темний і п’яний, як ніч, Гьоргій стояв і нагадував собі, що він мав щось зробити. Михайло став кричати на Івана, тяжко і п’яно:
– Іване, ви мене з хати шуруйте, хоч це ваша хата, аби я вас тут не видів, бо вб’ю, як горобця, гай, забирайтеся, бо ви баба, а не ґазда.
Іван: Я піду, Михайле, я вам не кажу нічо, але ви не гнівайтеся, я в Канаду їду, гріх мені на душу брати перед дорогою, мнєкий я чоловік Мені так здається, що гріх будете мати, а я собі йду…
Михайло: Ідіть, ідіть, бо ви не хлоп, а зальопана баба!
Іван: Та я то кажу, що я не до него, я…
Іван підвівся і вийшов з-поза стола.
Злодій один лишився за столом, блідий трохи, але веселий.
Михайло: А ти вийдеш із-за стола чи треба ті відти виносити?
Злодій: Я не вийду, я виджу, що не вийду, бо я маю тут під образами сидіти.
Михайло: Ой, вийдеш, бігме, вийдеш, ми будемо просити!
І кинулись на нього, як голодні вовки. І коли до них прискочив Іван Дідух, аби боронити свого злодія, Михайло та Гьоргій, п’яні та темні, стали бити обох – і злодія, і діда Івана. Били – як орали.
IX
Як до діда Івана смерть приходила
Побитий Дідух мучився. Серед своєї муки він то западався в якийсь другий світ, то виринав з нього. А той другий світ був болючо дивний. І нічим старий Дідух не міг опертися тому світові, лише одними очима. І тому він ними, блискучими, змученими, так ловив світло місяця через діру в стодолі. В’язався очима, держався того місця і все мав страх, що повіки запруться, а він стрімголов у невидимий світ провалиться.
ПЕРЕД НИМ НА ЗЕМЛІ СИНИ ПОКОТОМ ПОСНУЛИ. ВІН ХОДИТЬ ПОМІЖ НИХ ЗІ СВІЧКОЮ, КОГОСЬ ШУКАЄ, ЗАГЛЯДАЄ В ОДНЕ ОБЛИЧЧЯ, ДРУГЕ. ОСЬ БАБА ЛЕЖИТЬ, ОСЬ МАЛИЙ АНДРІЙКО РОЗКИНУВСЯ. А НАДВОРІ – ВІН ВИДИТЬ НА ПОДВІР’Ю БАГАТО МАЛИХ ДІВЧАТ, КОЖНА В БІЛОМУ, КОЖНА В РУЦІ ЖМІНЬКУ СУХИХ КВІТОК ТРИМАЄ. ВСІ ДИВЛЯТЬСЯ НА МОГИЛУ, З МОГИЛИ ХТОСЬ ВИКИДАЄ ЗЕМЛЮ, І ГРУДОЧКИ ВОРУШЛИВО СПАДАЮТЬ ЗНОВУ В МОГИЛУ. ДІВЧАТКА КИДАЮТЬ СУХІ КВІТКИ В МОГИЛУ, ПОТІМ ВСІ ОЧІ ПОВЕРТАЮТЬ ДО НЬОГО. ХМАРА ОЧЕЙ, СИНІХ, І СИВИХ, І ЧОРНИХ! ТА ХМАРА ОЧЕЙ ПЛИВЕ ДО ЙОГО ЧОЛА, ГЛАДИТЬ ЙОГО, ПРОСТУДЖУЄ.
Іван: Аді, це ангели перед смертю показуються. Промінь місяця знову втік з-перед очей.
ПОЛЕ РІВНЕ, ДАЛЕКЕ, ПІД СОНЦЕМ СПЕЧЕНЕ. ВОНО ВОДИ ПРОСИТЬ, ДРИЖИТЬ, ВСІЛЯКЕ ЗІЛЛЯ ДО СЕБЕ КЛОНИТЬ, АБИ З НЬОГО ВОДИ НАПИТИСЯ.
ІВАН ДІДУХ ОРЕ НА НИВІ, РУКАМИ ЧЕПІГИ НЕ МОЖЕ ВДЕРЖАТИ, ТАК ПАЛИТЬ ЙОГО СПРАГНОТА У ГОРЛІ.
