Чекай, брє, добре, що ти вже контетний, але ми ще не контетні, ти по п’ять, а ми по одні. Як тебе здогонимо, пічнем говорити.
Михайло дивився дуже весело. Гьоргій якусь думку мав, але боявся її виявити, заглядав у темне вікно, а Іван був неспокійний, перезирався з Іванихою, уникав дитячих поглядів.
Михайло: Виджу, люди, що буде біда, уступив би-м си геть, а щось мене до него тягне, ланцюгами тягне… Гай, гай, пиймо, закусюймо…
– Ґаздо, дайте, най вас поцілую в руку, – сказав злодій до Івана.
Іван одсахнувся як од прокази. Михайло ще дужче розвеселився:
– Ов, чоловіче, ти дуже боїшся, ов, це не файно!
Злодій: Бігме, вас не боюся, бігме, і сто раз забожуся, що не боюся.
Михайло: А що ж?
Злодій: Мені легко стало на душі тепер, та я хочу цього ґазду в руку поцілувати. Він – сивий чоловік, міг би бути моїм татом.
Іван встав із-за стола, ходив по хаті, потім знову сів скраєчку – до злодія.
Іван: Чоловіче, лиши мене, бо я мнєкий на сумління, я не хочу, будь собі без мене…
Злодій: Але дайте руку, бо гріх матимете, я хочу вас поцілувати, як рідного тата.
Злодій поривався до Іванової руки, той зводив десницю вгору.
Іван: Я цілком мнєкий, чоловіче, не цілуй мене.
Михайло та Гьоргій аж роти пороззявляли і горілку перестали пити. Наїжачили голови, слухали, своїм вухам не вірили. Бувалий Михайло зметикував.
Михайло: Тумана пускає, чьо він хоче? Ти, небоже, такого способу трібуєш, е, ми й на це вчені!
Іван витріщив очі як баран і не розумів, що діється. Говорив, аби виправдатись перед Михайлом і Гьоргієм.
Іван: Зміркував, що я мнєкий, зараз угадав…
Злодій був у п’яному шалі.
Злодій: Дайте, дайте, ґаздо, руку, але із щирого серця, бо як вас поцілую, то мені буде легко. Я виджу, що мені вже не ходити по світі, та хотів би відпрощатися з вами.
Іван: Ти не цілуй, бо геть змнєкну, я тобі і так простю.
Злодій: Але я вас просю дуже, бо я дуже тяжко буду умирати, бо я ще нікого в руку не цілував, аби ніби так із серцем. Я не п’яний, бігме, ні, але я так хочу…
П’яний злодій припав до плеча Івана Дідуха, той випручувався, злився, аж плакав.
Іван: Тихо, мой, не жвинди, не підходи подалеки, бо як угатю, то й не дригнеш!
Злодій: Коли ви гадаєте, що дурю, а я, бігме, правду кажу. Я, видите, як напився горілки, та й мені отак утворилося в голові, що я маю згинути і цего ґазду в руку поцілувати, аби мені Бог гріха зменшив. Та дайте руку, ґаздо, кажіть, най дасть. Най дасть, я ж хотів з ним їхати, разом з ним.
Іван: Куди їхати, що ти верзеш?
Злодій: Хотів їхати з ним, бігме, не брешу, до Канади хотів.
Іван: Що цей чоловік від мене хоче, коли я не порадю, бо я жалісливий такий, що я не годен тому стерпіти…
Іван не знав, де подітися, що з собою робити в такім клопоті. Він стидався, як дівчина.
Іван: Мнєкому все
