та й зараз дідові роботу найдуть. Таки невістка, коби здорова, круть-верть та зараз запіворить: «Тату, не сидіть…»
Вітер грався сивим волоссям дідовим.
– Але коби зайшли до хати та подивилися. Син на постелі, невістка на печі, а я з старою – на землі, на соломці валяємося. А це ж по правді, а де Бог є? У цих людей вже нема Бога, ой, нема…
Дід вставав, рушав до коня. Запрягав. Ходили вони з одного кінця горба на другий, то вниз, то вгору, затулені курявою, а борони кусали землю, гуркотіли, роздрапували її, аби зерну вчинити м’яке ложе.
Іван уже говорив не до себе, до коня:
– Ти не є жаден кінь, ти пес, ти всі плечі мені обгриз, знак на знакові, скусав а скусав.
Кінь тягнув, Іван старався збоку.
– Не сіпай хоть ти мене, бо так мене житє насіпало, що ледве на ногах стою. Я тобі досвіта сиплю овес, ще сам нічого не ївши. Я тебе старими сльозами поливаю, а ти кусаєш. Ще недавно ти цілий жмут мого волосся вирвав і пустив під ноги в гній.
Іван дав пужалком, кінь ошкірився, піддав ходу. Старий за ним, тяжко, розважно.
– Так не можна робити, бо хоть ти дуже красний кінь, але за це поганий. Так я тебе продати не можу, але якби прийшов до мене святий Юрій, то, бігме, подарував би тебе, але з ним ти ішов змії розбивати: робити землю ти нездатен, у тобі спокою нема.
Він слинив пальці, вимивав рану на плечах, присипав порохом. А борони притихли, земля подавалася, розсипувалася. Іванові ноги чули під собою м’якість, ту м’якість, яка дуже рідко гостить у душі мужика. Дідух оглянувся позад себе та побачив попри борони довгу нитку червоної крові і сів.
– Скло залізло, матері твоїй! Тепер волочи, а ниви недоробленої не лишиш, хіба розскочишся у кусні. А ти, небого ниво, малий спасибіг будеш мати з цеї старої крові, бо стара кров, як старий гній, ніц не родить; мені утрата, а тобі ніякого зиску.
Кривуляючи, Дідух випряг коня, повів до воза, забалакав уже до сонця:
– Ти, сонце, не захмурюйся на старого, що заборзо робить полуднє, старий не має чим ходити…
Дід Іван витяг з торби хліб, солонину та пляшку, вимивав рану горілкою, відірвав шмат рукава, завив ногу і зав’язав мотузом від міха.
– Тепер або боли, або переставай, або як хочеш, а волочити таки будеш.
Пив горілку, взяв хліб, кусав його та, наново сердитий, вигукував:
– Це хліб? Зуби здригаються від цього макуха, пиймо, Іване, горілку, вона гладко йде.
Зі злості шпурив хлібом далеко на ріллю. Потім задивився на жайворонка, що високо тягнув свою співучу нитку.
– Мой, мовчи, не гавкай над мойов головов і кому взявся співати? Оцему обдертому та обгризеному дідові? Лети собі геть до неба, скажи свому богові, що най не посилає мені дурну птаху зі співом, бо як він такий моцний, най мене в Канаду не засилає. Най твій бог співанками мене не гулить, забирайся.
І він кинув грудкою землі в жайворонка, та жайворонок ще краще почав співати над його головою і не хотів летіти до бога.
– Ти, пташку, ти ніц а ніц не розумієш. Насип студеної роси на мій сивий
