– коли в тебе ядуха, до дохторів не ходи – всі вони коновали. Шукай багульник, шипшину пий.
На двох стареньких кожухах спочиває Петро з сім’єю. Одне з онучат раптом стало хлипати, термосуючи матір. Проте ця товстуха Наталка тільки на другий бік повернулася.
– Хіба ж це мати? Я б уже тричі прокинулась, – ображено повела Параска і сама, взявши хлопченя на руки, своє незнане онуча, понесла його за хату. Дитя попісяло в найзвичайнісінький спосіб, і бабця знову поклала його до сплячої матері.
Левко приміряє один із синівських капелюхів, потім вішає його на суху галузину.
– А ти знаєш, як я дізнався, що наш льотчик удруге оженився? Приїхав він додому, я принюхався до кашкета, чую – не той жіночий запах, духи не ті. «Розвівся?» – питаю. «Як ти знаєш?» – він на мене скоса. Так я перед ним і не розкрився. Я, старенька, по кашкеті все зрозумів, дуже він якось чудно пахнув, не тою жінкою, що бувало.
– А чого він розвівся?
– Сьогодні була та, перша. Крепко гарна лікарка, та тільки вже зла дуже, та тільки дітей не родила. Нічого була пара, та тільки обоє були самі по собі.
Зривається вві сні Соломія, золоте волосся розсипалось по чорній оксамитовій подушечці. Параска вдивляється в її завіяне ластовинням лице, співчутливо шепоче:
– Дісталося їй, бідній, з Івасем.
У Левковій труні сидить у місячному сяйві квочка і тихенько перемовляється зі своїм пухнастим потомством, маленькі грудочки злякано ворушаться, а сонна курка знову поринає в непам’ять, пригорнувши курчаток крильми.
Старому незручно, що Параска обдивляється його труну, та його рятує згасаюча над хатою зоря.
– А звіздар образив мене. Коли б, каже, не син ваш у небі, ви б і на зірки ніколи не дивились.
Левко прочиняє дверці, всідається за кермо машини, а Параска придивляється до кирпатого борця, що саме розлігся обіч «Волги», дослухається до його дитячого прицмокування, і ані крихти уваги на діда-шофера.
– А ти знаєш, – ревниво нашіптує Левко дружині на вухо, – це не його власна машина. Мені звіздар проговорився. Це він для форсу – довго гроші збирав, а потім напрокат дістав, аби мені памороки забити. Ось, мовляв, батьку, до машини дожився… Не розумію я їх, і як мені вмирати прийдеться, коли вони якісь невлаштовані – кожен помочі потребує. І з кожним разом усе більше незнайомі мені, ніби і не з мого коріння – одна видимість сердюківська.
Потім вони сиділи удвох над магнітофоном. Левко брав своїми жовтими, поїденими тютюном пальцями маленький холодний палець своєї дружини і натискував на клавіш.
– Ось зараз почуєш голос Івася.
Та з приймача було чути лише здушливий кашель Левка, стрічка йшла в зворотному напрямку, старий не знав, як собі допомогти. Спочатку навіть зніяковів, а потім вони, притулившись одне до одного, спокійно слухали зрозумілий голос свого сина з якимись незрозумілими словами, хитаючи головами в такт мимовільних абракадабр, ніби дрімали над палахкотливим вогнем лежанки, ніби прослуховували
