style="font-size:15px;"> Біжить попереду онук, гуркотить в хлопчика дерев’яний пропелер, – нахваляється сіроокий:
– І я буду льотчиком-випробувачем, як і дядько Івась.
І кружляє навколо діда, і стрибає на одній нозі.
Так прийшли вони до сільради.
…Маленьке хлопча в блакитній матросці з усієї сили намагається зачерпнути склянкою хоча б з ковточок води, та підвіконня з привабливо холодним відром таке образливо високе, а хлопча таке дрібне, що ніяк не дістатися до того підвіконня, хоч простягнися.
У розчинені навстіж вікна сільради сипле пилюка, занесена суховієм, а кощавий Індрисов лає чорну телефонну трубку, не звертаючи уваги на маленького відвідувача.
– Що ти мені одне й те ж торочиш! Хіба не можна було раніше подзвонити й порадитися? Зрозумій же ти, майорська твоя голова, це вже третій син його так розбився. Два льотчики на фронті, так. Зрозумій: не може ж він зараз похоронну отримувати. Що? Тільки прибадьорився старий, ввійшов у форму – і раптом така смерть з пантелику. Коли похоронну відправив? А що ж мені тепер робити? От коли з призовом біда, тоді ви й про мене згадуєте…
Індрисов вішає трубку. Сердито, нічого не тямлячи, дивиться на хлопчака з простягнутою до відра рукою, в якій затиснуто велику гранчасту склянку, й піднімає його над відром.
Зачерпнувши води та міцно тримаючи склянку обома руками, онук стрибає через поріг, через приступці, простягає воду Левкові.
Старий поволі зводиться, спираючись на спинку лави. Онук у блакитній матросці нерозуміюче дивиться то на Індрисова, який ніяк не очікував такого повороту подій, такого раннього приходу діда, то на зігнутого непосильним тягарем дідуня Левка – він ніяк не може зрозуміти, де ж поставити склянку.
Левко поволі переставляє ноги, перебираючи руками посипані жовтим мохом тини.
– Ну й напився ж дід на радощах, – догадується вчитель Скрекотень, намагаючись узяти старого під руку.
Той відсторонює підоспілу поміч, а вчитель підморгує до хлопця в матросці й, притуливши вказівний палець до губ, говорить йому:
– Tc!
Той перекривлює його рухи.
Нарешті й своє подвір’я. Левко поволі простує до труни, влягається обличчям униз, зануривши його в духмяне сіно.
– Ну й тато, – сміється над ним Настя. Вона прибігла по обценьки од криниці, звідки долинають радісні крики дітей, солідний регіт мужчин, верескливі жіночі голоси.
Старий лежить під деревом у дивній позі, ніби обнявши твердими руками жовтувато-молочну труну.
…Повертаються сини од криниці – хтось винишпорив старий подертий бубон і дрібно вистукує в прозоро-матове дно, хтось пробує награвати на кишеньковій гармонії, од тину до тину літають у танці розпашілі молодиці, поплескують утомленими долонями чоловіки.
– Ну й напився ж старий, – хтось помічає Левка.
– Не чіпайте його, хай спочиває, – заступається за батька Андрій і накриває рядном старечі ноги од надокучливих мух. Веселий натовп удирається в хату,
