ми самі відчинимо, – поспішає на допомогу братові кучерявий звіздар; усі забули про свої розпаковані валізи, сини поскидали черевики за прикладом батька і босі товпляться з дружинами навколо «Волги», а Левко, вкрай здивований незрозумілою поведінкою Василя, намагається відчинити багажник – кнопка йому не піддається.
– Ану, одчини! – наказує він синові.
Василь розводить руками, Максим сміється. Оксана завмерла з чавунком картоплі в руках. Левко ж дивиться войовничо і владно. Ніби чорне надкрилля жука, зводиться кришка багажника: на жовтих шкіряних валізах лежить стандартний траурний вінок з металевим подзвонюючим листям та чорною муаровою стрічкою. – Тату, це я про всяк випадок! – виправдовується син.
Левко злісно грюкнув кришкою серед німої тиші й помітив за спинами то похилених, то насмішкуватих синів легеньку постать золотоволосої Соломії – вона ніби світилася ізсередини й тихо всміхалась тонкими вологими губами.
– І ти, доню, теж приїхала мене ховати? А де ж мій син, де ж Івась? Як же він не побоявся таку гарну жінку з такими телепнями одпроваджувати?
І золотиста жіноча голівка опинилась у старого на грудях.
З Левкового двору виїздить машина. Дід зачиняє ворота, трохи підіймаючи їх легшим, струхлявілим краєм, і заспокоює жінок, що залишилися, звертаючись до Соломії:
– Не журись. Я тебе на цвинтар сам поведу. А поки обходься без свекрухи. – І старий не знає, з якого боку підійти до невістки, що так йому сподобалася.
– Пішком би годилось на могилу матері, так ні, машиною, – продовжував старий бурчати, приміряючи нову сорочку перед дзеркалом і ненароком струшуючи сльозу, щоб невістки не побачили.
«Волга» зупиняється біля воріт цвинтаря, обкопаного довгим глибоким ровом. Деінде над могилами вишні, кущі бузку, шовковиці. Але загалом він справляє враження трохи запущеного пустиря – це старий цвинтар, до нього тулиться новий, з новими хрестами і зірками, відвойовуючи простір у безмежних полів. Над обома цвинтарями високо підноситься самотня ялинка – це вже не дерево, а сама його видимість.
Над струнким височезним стовбуром, зачепившись за залишки глиці, лопотить паперовий змій, розмахуючи хвостом.
Сини ходять по цвинтарю, як по лабіринту. Ніхто з них не знає, де ж могила матері. Вони блукають від однієї могили до іншої, та все дарма: ніякі прикмети не потрапляють на очі. Сини не дивляться один на одного, тільки Сидір кричить на Петрів виводок, що гасає по могилках ззаду за процесією. Нарешті один із синів, напевно, надумався запитати хлопчаків, що обламували клечання на рові, чи бабу Маройку, що стояла з велосипедом на стежці з пучком чебрецю, припнутого до багажника, але не наважився – соромом спалахнуло його обличчя. Він зразу ж повернувся до процесії й першим поклав свого вінка на одну з могил. Вінок задзвенів бляшаним листям. За ним, майже не зупиняючись, поклали вінки всі інші, не дивлячись один на одного, попрямували між гробками до машини. Пилюка знялася між деревами в напрямку Левкової господи…
Баба
