черепках лежав пухнастий шар білого снігу. Білого, до солоної різі в очах. І тільки чорні кури дзьобали білий сніг. І тільки коли Левко пройшовся в чорних чоботях по білому подвір’ю, а сніг усе сипав і сипав, чорні язики битих горшків підіймалися просто з-під ніг…
Це не перша ніч, коли старому не спиться, проте й сьогодні він уперто будить онуку. Оксана спить солодко, розметавши голі руки й ноги на широкому ліжку. Вона повертається лицем до стіни, та жодної уваги на діда…
– Оксано, Оксанко, пробудись-но.
Оксана тре кулаком очі:
– Діду, знаєте що, ви вдень собі доспите, а мені он знов треба бігти на ферму. Не чіпайте мене.
– Оксанко, дитино моя, – дід протягує жалібно, як баба Параска, – пробудись, маю тобі щось сказати!..
– Сказати, сказати! Вже ви мене сто разів будили. Знаю я, що ви скажете: «Оксано, не їдь до дядька Петра і не їдь до дядька Максима, коли я помру, а їдь до дядька Івася». А я, може, не хочу нікуди їхати. Може, я хочу заміж, а ви мене позорите на все село, до молодиць чіпляєтеся на старості літ, отой проклятий гроб собі зробили на посміховище. Он мене Радій покинув через те. Ходив-ходив, сміявся-сміявся, та й покинув. – Оксана почала сердито, а потім перейшла на звичайнісінький плач, упавши на дідові старечі рамена, а він голубив її і шепотів:
– Ой дитино, чую, кінець мені! Чую, що помру сьогодні!
Оксана стенулася.
– То й умирайте. Хоч би вже людей не смішили. Дайте мені спати.
Левко обережно перекладає дівочу голову зі своїх колін на подушку, накриває ноги онуки теплою хустиною і чалапає до відра з водою, де плаває кружальце місяця.
Найдовші червневі ночі для Левка – це ті, коли ні синів не діждешся, ні дощу, а вмерти сил не вистачає.
Лежить він у труні, перевертається, дослухається до нічних шумів. Місяць стоїть над ним незрозумілий і далекий, сини не їдуть, гуркоче вдалині трактор, що гонить воду з річки на колгоспні ферми.
Оксана, звичайно, і не згадає про ятері на Стариці, коли він помре, і зогниють вони в мулі. І знову Левко, захопивши відро з собою, пробирається вигоном на великі луги. Простує під великими копицями сіна, де похропують косарі. Обережно так торкає коси, що стоять зіперті об дупло спаленої блискавкою верби. Береться за край кісся і легенько згинає його – бринить криця під руками, тихо подзвонює. Левко повільно і вимучено довго треться бородою об тупий край коси. Підіймається котрийсь із хлопців-косарів, зачудовано дивиться на діда, потім б’ється головою в лугову траву – сон бере своє. Лише рибалки не піддаються сну. Місяць, вистрибнувши з-за хмар, пірнає між посрібленими поплавками.
– А, попалась! – стежить старий за щукою, що летить за волосінню.
Потім носом човна розштовхує очерет, лякає чутливу сім’ю диких качок, витрушує ятері – карасі й верховодки сиплються в місячних блискавках на дно човна, що поволі розламує місячну стежку.
– Ось і юшка буде на похороні!
Левко звертається вже до риби чи до верби,
