моїм годилося б вдарити по телеграмі, листи понаписувати. Ти мені скомпонуй, тільки б подешевше.
– Які листи?
– Ну, нащот того, що помираю я. І якщо вони совість мають, нехай прибувають на похорон. Ось. – Левко не дивився на Келю, а на дошку показників, проте на ній нічого не бачив. – А то я окуляри розбив, а поки випаде в город сходити…
Келя не знала, що й робити, чи присісти і листи писати, чи присоромити діда за такі вибрики, чи в доброму старому дусі почати загравати з Левком.
– На похорон?! І що то ви, дідуню, видумали? Навіщо вам синів тривожити? – і поклала лице підборіддям на повні руки і дивилася очі в очі. – На похорон? Ось осені дочекаємося, та горілки наваримо, та хлопці ваші з’їдуться – ну й вип’ємо та закусимо на ваших поминках… А я ще з вашим Кирилом потанцюю.
Так уїдливо шпигала вдовичка, погладжуючи підошвою своєї ноги Левкову ногу. Але бачачи, як поник дід, Келя пом’якшала і сказала, крутячи в руках олівець:
– Ну що толку писати олівцем! Сьогодні ось вечорком заглянете – у мене фіолетове чорнило є. Так це ви їх обманом хочете взяти, чи як?..
У великій хаті баби Маройки весела і дотепна збірня – і молодих, і підтоптаних: усе село ходить підстригатись до баби-перукаря, жоден із сільських модників не оминає її веселої хати.
Левко намагається потрапити на круглий ослінчик поза чергою, та його зупиняють найстарші, найповажніші модники. Деякі з них літніші за Левка, деякі – в батьки йому годяться.
– Ну, то як, Михтодю, пропустимо цього хлопчиська без очереді? – киває один беззубий на Левка.
– А чиє то воно, Кириле, ввійшло, трясця його матері, і не поздоровкалось? Треба буде батькові сказати, щоб одрепіжив паском.
– Це Сидорів, царство йому небесне, меншенький, мізинчик, літ на двадцять менший за мене, та вже йому цвинтарним насінням запахло – не протовпишся за тими молодими на цвинтар.
– Ну, так пропустимо це пацаня поперед себе, коли воно на ладан дише, чи нехай в чергу стає?
– Всі рівні перед Богом.
І коли він сидів на ослінчику, а меткі руки перукаря міцно тримали його сиву голову, старий Никін хрипів своїм беззубим ротом:
– Гонучко, придумай-но Левкові підходящу зачіску для домовини.
А сусід Никонів докинув:
– Щоб не соромно було лежати в такій почесті, коли над тобою псалтир читають і на вшивання не кличуть, – лежи собі та салом запасайся.
Проте найдошкульнішими були бабські плітки-балачки. Сусідки, куми, свахи сиділи за довгим столом у глибині хати й тихенько душилися од сміху. А Маройка бігала від клієнта до жінок, пильнуючи за всім, усім раду давала: сусідки і свахи скубли пух із гусячого пір’я – повнісінький мішок обперся об довгу ніжку стола.
– Секлето, а ти не знаєш, котрий це раз помирає Левко Сердюк?
– Не знаю, щось не везе йому, бідному, не може вмерти.
– Кажуть,
