схопився, побіг до хати, стягнув з тапчана квітчасте рядно, маленьку подушку. Розстелив, підтушковуючи з боків, розправив у ногах, поклав під голову подушку – і аж тепер улігся.
Коли це рипнула хвіртка – у двір з пакунком під пахвою чалапає бригадир Оксентій. Левка ніби водою знесло з домовини. Він хутенько стягнув квітчасте рядно і застелив зверху домовину – вийшло так, ніби це стоять собі звичайнісінькі ночви і господар не дуже хоче виставляти свої злидні, вкинуті туди для прання, перед такими поважними людьми, як-от Оксентій.
– Доброго вам здоров’ячка, Левку!
– І вам того, Оксентію.
– Оце баба передала вам ринку ковбаси. Ви вже вибачте, що ми не зразу боржок віддали.
– А хіба ви брали у нас ковбасу? Оксентію, щось ви плутаєте.
– Старий та забудькуватий ви, діду, стали. Вже не в пам’яті, як самі навіть односили до моєї господи, бо я такий був п’яний, що не міг і на ногах стояти.
Дід Левко отетеріло дивиться і на замотану білою хустиною ринку його ж таки виробу, і на кривого Оксентія.
– Оксано, було таке чи ні?
Оксентій підморгує до Оксани – не підведи, мовляв, скажи, що було, адже ти пам’ятаєш, чого викручуватись.
А Левко постарався подалі відвести Оксентія від непоміченої труни…
Рипнула хвіртка – і першим вийшов Оксентій.
Він тримав біля грудей двома руками новенькі горщики, він незмінно дмухав у них, а з них викочувався приємний для Оксентія гул. За бригадиром, піднімаючи через перекладину спочатку одне колесо, потім друге, викотив возика, оббитого по краях дошками, – в них упиралися горщики, глечики, миски й інше гончарське начиння – сам дід Левко.
І Левко під’їжджав від хати до хати, був хто вдома – діставав горшки, нікого не було – горшки ставилися на призьбу, на хатній поріг або ж просто чіплялися, як і в давнину, на кілки плоту. За дідом бігали діти і лозинами видзвонювали в глиняні дзвони.
– Не інакше, здурів Левко, – згідливо кивали біля криниці дві баби, пробуючи із новеньких, тільки що одержаних від діда ринок, свіжу джерельну воду.
– В останній обхід пішов.
– Кажуть, навіть круг гончарний нахвалявся побити перед смертю.
– Ви подумайте тільки!
– Не може вибачити селу образи, пам’ятаєш, Мотре?
– Ще б не пам’ятати…
І ось дві такі ж баби, одягнуті по-зимовому, біжать з горшками, повними тліючих вугликів, від хати до хати, потім щезають у сінях.
А зимовий морозний вечір наповнюється скрипом полозів. Двоє втомлених чоловіків, зарослих рудою щетиною, у великих чоботях, у замурзаних шапках-вушанках тягнуть невеликі сани. На них загорнута в кожух, накрита рядном лежить жінка – вона тяжко дихає, сходить парою, китиці хустини давно вже стали бурульками.
Коли на вибоїнах вона зойкує, мужчини боязко озираються і цитькають на неї – людська упряжка іде садами, ярами, городами,
