ходить.
Курив дід, одмахував дим рукою, а перед очима все стояла баба Маройка і її «пророкування» забивали вуха – «не буде кому й грудки на труну кинути»… «А де ж твій Андрій?.. Де твій Петро? А де Максим? А де твоя дюжина?..»
…Іде Левко з відрами, знімає клямку з хвірткової скаби, зачиняє за собою, перенісши смагляву руку на дерев’яні зуби штахетів.
Йдуть навпроти нього відступаючі вузькою вулицею.
Ось два червоноармійці підтримують третього, пораненого, а той стогне і тихо лається, не випускаючи цигарки з рота – лайка ніби вилітає з маленької цяточки вогню. Йдуть взводами і відділеннями, багатьох несуть на носилках – цією вуличкою ближче до спасенного мосту. Трохи вдалині курить великим шляхом піхота, чути надсадні подихи коней, долітають утомлені звуки команд, та навіть і в цьому трагічному звучанні відступу, відтіняючи його, проривається яскравими спалахами звичайний людський сміх.
Левко притримує порожні відра, щоб не бряжчали, не видзвонювали, хоча такий гул і гуркіт стоїть навколо, що вони нічого не додали б до нього своїм порожнім одцинкованим звуком.
Летить відро в криничну безвість, розштовхує білі хмари в темній безодні – вони спочатку колихаються, а потім тонуть з відром, щоб разом з ним же й виринути. Тихий повів спраги обпікає дідові губи. Левко здригається – стежиною, зашитою подорожником, йдуть до криниці двоє. Не кажучи й слова, один із них бере з Левкових слухняних рук відро, підносить тому, що із забинтованою шиєю, – краплі води, цілі струмені води ллються йому на чоботи. Потім сам, підтримуючи відро за вуха, виливає в себе, справді виливає, а не п’є. Менший, просвітлівши, синюватими, припорошеними губами шепоче:
– Спасибі, дядьку.
– Хлопці, з вами случаєм Андрія Сердюка нема? Чи Василя?
– Нема, дядьку, нема. Сердюків нема.
Левко ледве дихав, знову кидав відро в криницю, притримуючи корбу мокруватими долонями, знову підходили люди цілими взводами, і ніхто не проходив мимо – казанки і баклаги ставали холодними.
– Ти, папашо, наш водочерпій. Крути, крути!
І він крутив.
Ще сипались парашути над лісом, кричали: «Десант! Десант!» Один із червоноармійців обдав кулемет водою, і той вдячно запарував.
Звідусіль гриміла стрілянина, десь поруч вибухнула хата, лелека з одним палаючим крилом стогнав у небі, шипіли кулі в мокрому піску.
Шофер-чуваш, весь білий, перехрещений бинтами, вискочив з легковика, кинувся до криниці й з докором звертається до діда:
– Як же це так, папашо? Води ж то нема, сама піщана каша.
Він намагається напитися з Левкового відра, шпурнувши своє шоферське, погнуте, але сердито спльовує.
– Невже криницю випили?!
Винищувач із чорними хрестами на бриючому польоті пронісся над вуличкою, прикувавши до землі все живе. І впав чуваш, судорожно хапаючись забинтованою рукою за цямрину криниці.
