Та гляньте-но, який величезний натовп. Що то діється? І то коло «Киевлянина».
Впізнаю в гурті Кривинюка.
– Михайле Васильовичу що тут діється?
– О панно Лесю, «Киевлянин» ювілействує, а студенти йому допомагають.
Михайло Васильович Кривинюк аж пломеніє од радості, хоч намагається вже при мені триматися стримано, трішечки стримано. Та все ж не втримується. Надто замашний камінь із розвернутої бруківки попався йому на око. Якраз до руки прийшовся. Інтелігентний Михайло Васильович – з розвороту по вікнах «Киевлянина». І що вже туди не летить?! Де бідний Піхно тепер?
– Ларисо Петрівно, Ларисо Петрівно, що тут тільки діється? – Кривинюк мене питає. Це Він мене питає. Миготять студентські кашкети із синіми, блакитними околичками, робітничі кепки з’являються то тут, то там. Он кілька студентів і гімназистів урочисто роздирають номери «Киевлянина» і спалюють. Робітники перепинили кількох візників і чіпляють газети до заплетених хвостів гнідих. Зловили екстер’єра і загортають його в газету. Сміх, гам, улюлюкання, регіт. Кидають каміння і пляшечки із сірчаним воднем у вікна редакції.
– Геть продажну пресу! Геть продажних писак!
І раптом у новенькому трамваї, що курсує раз по раз перед нами, бачу її – елегантну красиву жінку з виразним блідим обличчям, у чорному пальті й гарному витонченому капелюшку, оздобленому сірим тюлем. Так, це вона, вона, вже кілька разів їздить трамваєм, спостерігаючи демонстрацію. Її руки з тою чарівною, трошки сталевою грацією, як у тонкої іспанської шпаги. Вона раптом підводить голову ще вище, видно, стає навшпиньки і робить той рух рукою і станом, який добре по знаку всім Твоїм товаришам («королівський жест», – жартував, було, Ти). Від того її руху маленька фігура раптом наче виросла – вона махнула білою хустинкою і зразу ж сховала її в брунатній муфті… «Пора кінчати!» – напевно, говорив той жест.
З боку університету, з Володимирської, вже сунули козаки…
А вдома, що вдома? Перед будинком сиділи на лавці два шпики й лузали насіння – і це в дощ, у мжичку. Мені так було прикро, що в мами знову пробилося несправедливо напасливе ставлення до Тебе.
Та я їду до Тебе, їду!
У мами завжди був приємний холодний вираз у Твоїй присутності, одвертання погляду, відповіді крізь зуби, затуляння себе газетою або книжкою. Се вже, я бачу, почалася знову «ревность» материнська. Се прикро, і тяжко, і фатально, що жодна моя дружба, симпатія чи любов досі не обходились без цих отруйних ревнощів.
Мама. Ти себе занапастиш! Я проклинаю!..
Леся. Мамочко, мені тільки тяжко, що ти все когось винуватиш. Чи то від того легше? Ні, мамочко, ніхто не може нічого від мене одвернути. Я не така безхарактерна, як часом здаюсь і як звикли мене вважати, і в рішучі хвилини тільки я сама можу собі помогти або нашкодити і більше ніхто… Ніхто, чуєш?
Мама. Адже він приречений… Лесю, дитино моя!
Леся. А хто міг би мене, мамочко, одвернути, щоб я не була з Дорою при її дифтериті? Хто, питаю? Хто був би винен, якби я тоді заслабла? Я думаю, ніхто. Так і тепер. Коли вже хто буде винен, то я сама…
