align="center">XV
Як дід Іван з хатою прощався, з селом прощався і з камінним хрестом на горбі
Син торсав за рукав:
– Дєдю, чуєте, то вже час виходити до колії, а ви розспівалися як за добро-миру.
Іван на нього так дивно витріщив очі.
Син побілів, подався назад.
Дід поклав голову в долоні і довго щось собі нагадував. Устав із-за стола, підійшов до жінки, взяв її за рукав.
– Стара, гай, машір – інц, цвай, драй! Ходи, уберемося по-панськи, та й підемо панувати.
Вийшли обоє з хати.
Ввійшли інші, убрані, ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом прорвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало – такий був плач.
Жінки заломили руки і так сплетені держали над старою Іванихою, аби щось згори не впало і її на місці не роздавило.
Михайло взяв Івана за барки і шалено термосив ним, і верещав, як стеклий.
– Мой, як єс ґазда, то фурни тото катране з себе, бо виполічкую тебе, як курву!
Іван не дивився в його бік.
Схопив стару за шию. Пустився з нею в танок.
– Польки мені грай, по-панськи, маю гроші!
Люди задеревіли.
Іван термосив жінкою, як би не мав уже гадки пустити її живу з рук.
Вбігли сини, обох силоміць винесли з хати.
На подвір’ї Іван танцював далі якоїсь польки.
Іваниха обчепила руками поріг, приповідала:
– Ото-с’єм ті виходила, ото-с’єм ті вигризла оцими ногами!
І все показувала в повітрі, як глибоко вона той поріг виходила…
Коли вони вийшли з хати і проминули кілька кутків, дорогу перейшла на перехресті похоронна процесія.
Спереду обдертий хлопчик із обдертим коміром під шиєю. В руках держить чорний хрест і все дивиться на нього. За ним такі самі чотири хлопчики несуть маленьку труну. На її вічку білий тоненький хресток, а ціла вона синя. В головах труни прибитий віночок із жовто-брудних квітів. З отих самих, що ростуть попри каміння. Такий віночок, як калачик бідного мужика, що дає в церкві за простибіг.
За труною плететься кілька жінок. По них не знати, котра молода, а котра стара. В руках тримають малі погаслі свічки. Під пахвами несуть напівзів’ялі вазоники. То ті марні квіти, що ніколи сонця задосить не мають і все з одного боку брудно-зелені, а з другого – ясно-жовті.
Перша жінка: Лежав як рибка і все ротик роззявляв.
Друга жінка: Водиці йому треба було раз по раз.
Третя жінка: Пашіло од нього вогнем. Як би хто під ним вогонь розіклав, а його кісточки, як полінця накидав, аби горіли.
Йдуть всі помучені, зів’ялі, сіру мряку хрестом прорізують.
Маленький похорон завертає в другу вулицю. Чорний хрест обвився сивими цяточками мряки. Хлопчики померзли. Баби ледве лізуть – йдуть серединою вулиці, як подерті тіні.
А цвинтар буде, лиш його крізь сіру мряку не видко.
Малий Андрійко побіг за похороном. Його завернули…
