у бою. «Дроздов вимагав від Шухевича скласти зброю – у такому разі йому гарантували життя. У відповідь прозвучала автоматна черга. Шухевич, намагаючись прорвати кільце оточення, кинув з укриття дві гранати. Зав’язалася перестрілка, в результаті якої він загинув», – згадував Судоплатов у мемуарах. Судячи з характеру ран Шухевича, у ході перестрілки він убив себе, щоб не даватися в руки чекістам. У кожному разі Судоплатов міг доповісти в Москву, що завда4ння виконано. Ще одного лідера українського руху ліквідовано[14].
Після загибелі Шухевича колосально виросла роль Бандери як лідера підпілля й символу руху опору, він здавався куди масштабнішою фігурою в українських справах, ніж був у реальності. Убивство підпільниками радянського пропагандиста Ярослава Галана тільки зміцнило позиції Бандери у списку ворогів радянської влади. Хрущов вимагав його голови. За деякими свідченням, ще восени 1949 року Верховний суд СРСР виніс смертний вирок Степану Бандері. Судоплатов згадував, що коли Хрущов був у Москві, то просив його розробити план ліквідації бандерівського керівництва українського «фашистського» руху в Західній Європі, яке шкодить Радянському Союзу[15].
Квітневим вечором 1950 року у двері нічим не прикметної хати в селі Борщовичі піді Львовом постукав міліціонер у штатському. Там жила родина Сташинських, люди в селі шановані й порядні. Батько родини працював теслею, усі знали, що він дуже любить книжки, а мати гляділа господарство. У них було троє дітей юнацького віку – дві доньки і син[16].
Хоч сім’я була малоземельна, менше гектара землі, комуністичний режим їм не подобався. Вони були щирими патріотами, саме в їхньому домі багато сусідів вперше почули гімн «Ще не вмерла Україна» і побачили тризуб. До 1939 року регіон належав Польщі, тож співати український гімн і тримати в хаті український герб зовсім не вважалося безневинними проявами місцевого патріотизму. Після того як Західна Україна увійшла до складу СРСР, родина Сташинських відчула на собі більшовицький терор. У жовтні 1940 року чекісти заарештували їхнього близького родича, тридцятишестирічного Петра Сташинського, активіста і члена Організації українських націоналістів. У червні 1941-го його розстріляли у львівській в’язниці за кілька днів, якщо не за кілька годин до відступу Червоної армії зі Львова. Така доля спіткала десятки тисяч українських патріотів. Родина дуже важко переживала арешт і загибель Петра.
Коли 1944 року повернулася радянська влада, Сташинські щиро підтримували ОУН. Чоловіків, які могли піти в УПА, у родині не лишилося, але вони допомагали лісовим братам, чим могли. Сусідка згадувала: «До Сташинських часто навідувалися “бандерівці”. Часом прийдуть 20–30 хлопів, і треба було їх нагодувати. То Богданова мама ходила хатами, збирала для них харчі». Сестри Богдана, Марія й Ірина, були зв’язковими підпілля, а родина числилася у списку підозрілих. «Коли їх замельдували, то відвезли в тюрму до
Sudoplatov,
Александр Пронін, «Ликвидация Волка»,
Див. матеріали суду над Сташинським,
