і майбутній голова КДБ Володимир Семичастний. У жовтні–листопаді 1949 року чекісти заарештували понад сто студентів і працівників університету. Невдовзі після виступу Хрущова, перерваного дзвінком із Москви, зі львівських інститутів виключили п’ятдесят студентів. За той рік зі львівської політехніки виключили 344 особи, вісім відсотків від усіх студентів інституту. Загалом під чистки потрапило до двох відсотків львівських студентів, майже всі вони були уродженцями Західної України[18].
Водночас чекісти почали активніше вербувати інформаторів серед студентів, чиї батьки жили в селах, де діяло підпілля. Хтось переводився в інші навчальні заклади, щоб уникнути уваги спецслужб, хтось переходив на заочну форму навчання і повертався зі Львова в рідне село до батьків. Так, улітку 1950 року мусив поїхати зі Львова відомий в майбутньому історик Микола Ковальський. Восени 1949-го його звільнили з посади голови студентського профкому, у березні 1950-го змусили вступити до комсомолу, а влітку, наприкінці навчального року, він зібрав свої речі і написав заяву про переведення на заочну форму навчання. Рішення поїхати з міста він пов’язував з нестерпною атмосферою ідеологічного і політичного терору проти західноукраїнської молоді в останні роки життя Сталіна. Найближчому другові Ковальського і теж майбутньому історикові Зенону Матисякевичу пощастило менше. Його взагалі виключили з університету. Ні Ковальський, ні Матисякевич стосунку до підпілля не мали[19].
Богдану Сташинському теж не пощастило. Богдан пройшов із міліціонером на станцію. На його подив, там уже чекав старший офіцер.
– Капітан Ситняковський, – відрекомендувався він.
Він був цілком приязний і, здавалося, більше цікавився студентським життям, ніж безквитковим проїздом. Капітан розпитував про навчання, сім’ю, батьків. Але головне, він хотів говорити про підпілля і стосунок Богданової родини до руху опору. Здавалося, що він все знає. «Ситняковський знав про співпрацю моєї сестри з підпіллям і орієнтувався у відносинах у нашому селі», – згадуватиме Сташинський. Не лишалося сумніву, що капітан хоче його завербувати. «Він запропонував мені вибирати: або я сам викручуся з цього становища і допоможу своїм батькам, або мене заарештують і засудять на 25 років в’язниці, а моїх батьків зашлють на Сибір», – розповідав він про цю другу зустріч. Сташинський розумів, що справа серйозна, це не іграшки. Спецслужби карали людей за куди менші «злочини», ніж у Сташинських[20]. Сташинський був наляканий. Згідно з протоколом допиту, зустріч тривала чотири години, з 9:30 вечора 21 квітня до 1:30 ночі 22-го. Богдан зізнався у зв’язках з підпіллям і розповів все, що знав про його членів і симпатиків, назвав імена і деталі операцій, про які чув, або до яких був причетний[21].
Капітан Ситняковський пояснив, що опір не має сенсу. Сташинський не заперечував. Він розумів, що піти в ліс означає винести самому собі смертний вирок:
Amar,
Володимир Овсійчук, «Півстоліття тому…»,
Матеріали суду.
Звіт капітана Ситняковського полковнику Чоботову, 22 квітня 1950, дело оперативной разработки. Кличка “Тарас”, т. 1, л. 25–26, Служба зовнішньої розвідки України <http://szru.gov.ua/index_ua/index.html%3Fcat=33.html>;
