був короткий. І тоді монах відчув величезне полегшення, немовби завершив багаторічну працю переписування «Сутри священного лотоса».
Та не минуло і двох-трьох днів, як монах зробив несподіване відкриття. Самурай, що відвідав у цей час храм Ікеноо для якихось своїх справ, не зводив очей з його носа, при цьому до нього не забалакуючи і вигляд маючи надзвичайно насмішкуватий. Мало того, хлопчина-послушник, той самий, що колись упустив його носа в рисову кашу, проходячи повз нього біля зали, де виголошувалися проповіді та повчання, спершу дивився вниз, мабуть, намагаючись побороти сміх, а потім усе-таки не витримав і чмихнув. Декілька разів, віддаючи наказ монахам-робітникам, він помічав, що ті тримаються шанобливо тільки перед його обличчям, а варто йому відвернутись, як вони відразу ж починають хихотіти.
Спершу монах відніс це на рахунок того, що в нього змінилось обличчя. Одначе само по собі таке пояснення, напевно, мало що пояснювало… Звичайно, монахи-робітники й послушник сміялись якраз із тієї причини. Одначе, хоча вони сміялися зовсім як і раніше, сміх цей тепер чимось одрізнявся від тих часів, коли ніс був довгий. Мабуть, незвично короткий ніс мав більш кумедний вигляд, аніж ніс звично довгий. Але було, очевидно, іще щось.
– Ніколи раніше вони не сміялися так нахабно, – бурмотів часом монах, одриваючись од читання священної книги й схиляючи набік лису голову. При цьому наш красень, неуважно втупившись у зображення Вішвабхадри,[14] що висіло поряд, згадував про те, який довгий ніс був у нього декілька днів тому, і похмуро думав: «Нині подібний я до людини, яка впала у бідність і приховує колишнє процвітання…» На жаль, монаху бракувало проникливості, щоб утямити, в чому річ.
…У серці людському мають місце два суперечливі почуття. Немає на світі людини, яка б не співчувала нещастю ближнього. Та варто цьому ближньому якимось чином оклигати, як це вже викликає відчуття, мовби чогось почало не вистачати. Злегка перебільшивши, дозволено сказати навіть, що з’являється бажання ще раз ввергнути ближнього в ту ж неприємність. Одразу ж з’являється хоч і пасивна, а все-таки ворожість до цього ближнього… Монах не розумів, у чому річ, одначе відчував певний жаль – без сумніву, тому, що неясно підозрював у ставленні до себе мирян і монахів Ікеноо цей егоїзм сторонніх спостерігачів.
І настрій монаха псувався щодень. Він злостиво лаяв усіх, хто потрапляв йому на очі. Врешті-решт дійшло до того, що навіть його учень, той самий, що лікував йому носа, почав нишком подейкувати, буцім він, монах, грішить байдужістю до релігії. Монаха особливо обурила вихватка шалапута-послушника. Якось, почувши за вікном собаче вищання, він вийшов подивитися, в чому справа, і побачив, що послушник, вимахуючи палицею завдовжки два фути, ганяє по двору кудлате худюще собача. І якби ж він просто ганяв! Ні, він ганяв і при цьому азартно горлав:
– А ось я тебе по носі! А ось тебе по носі!
Монах вирвав у хлопчини палицю і розлючено вдарив його по обличчю. Палиця виявилася старою дощечкою
