На щастя, у правителя землі Садо Ітакури Кацукійо, що входив до ради старійшин при сьоґуні, було три сини. Якщо одного з них зробити прийомним сином і спадкоємцем безумця, всіх зовнішніх правил пристойності буде додержано. Певна річ, до пори до часу це слід тримати в таємниці від хворого Ітакури та його дружини. Тільки-но в голові Рін’емона визрів цей план, він відчув себе так, ніби після тривалого блукання в темряві вийшов на світло. Але при цьому в душі його поселилася незрозуміла, досі незнана туга. «Це необхідно заради порятунку честі роду», – переконував себе Рін’емон і щоразу ловив себе на тому, що ніби виправдовується. Це невиразне відчуття провини стало так само невіддільним од нього, як миготлива крайка – від місячного диска.
Змучений хворобою Ітакура ненавидів Рін’емона. Ненавидів за його незламне здоров’я. За ту владу, яку він мав по праву людини, приставленої до нього головним домом. Зрештою, за вірність роду, інтереси якого той ставив понад усе. «Ти забув про те, що я – твій володар!» – у цих словах Ітакури тлів огонь ненависті, що випускав чад.
А тут іще зовсім несподівано дружина повідомила Ітакурі, що до неї дійшли чутки, буцім Рін’емон замишляє силоміць відправити свого володаря на спочинок і на його місце посадити сина правителя землі Садо. Не дивина, що від цієї звістки Ітакура оскаженів.
Можливо, Рін’емон насправді піклується про інтереси роду. Але якою є ціна вірності васала, якщо в ім’я роду він нехтує інтереси володаря, на службі в якого перебуває? Та і які можуть бути в нього підстави побоюватися за долю роду? Через якісь безглузді побоювання він задумав силоміць відправити його, Ітакуру, на спочинок! Як знати, можливо, за цією показною вірністю криється честолюбний замисел захопити владу над домом Ітакура? Та за таку підступність будь-якої кари буде замало.
Ітакура зараз же викликав до себе свого старого слугу Танаку Удзаемона, якого ще в дитинстві було приставлено до нього дядьком, і наказав:
– Одрубай голову негідникові Рін’емону!
Сивоголовий слуга сумно похнюпився. Переживання останнього часу додали зморшок на його старечому обличчі. Певна річ, замір Рін’емона не міг припасти йому до душі. Але, що не кажи, той був представником головного дому.
– Рін’емон не з тих, кому можна нишком одрубати голову, – заперечив він. – Якби ви наказали йому здійснити сепуку, як це годиться самураю, – тоді інша річ.
Ітакура насмішкувато поглянув на старого й рішуче похитав головою:
– Ні, негіднику, позбавленому совісті, безглуздо наказувати здійснити сепуку. Ти мусиш відрубати йому голову. Чуєш?
При цих словах по блідих, без кровинки, щоках Ітакури потекли сльози. Звичним рухом він підніс руки до скронь і заходився висмикувати волосся з бокових пасом.
Од вірних людей Рін’емону стало відомо, що Ітакура віддав наказ одрубати йому голову.
– Добре, – гордо мовив він. – Раз так, я зумію за себе
