спочатку тихенько, а потім усе обуреніше і наполегливіше…
– Якісь проблеми?
Почувши цей голос, Альберт скам’янів. У ньому відчувалося стільки ядучості, ніби це були випари смертельної отрути. В полі зору з’явився спочатку ремінь. Альберт відчув, як починає тремтіти.
– Річ у тім… – почав жандарм, простягаючи військове посвідчення.
Альберт нарешті підвів голову і зустрівся з холодним і нищівним поглядом капітана д’Олнея-Праделя, що був, немов лезо ножа. Такий, як завжди… Ретельно прилизане каштанове волосся, мундир з голочки, стояв хизуючись.
Прадель узяв посвідчення, не спускаючи погляду з Альберта.
– У мене тут два «А. Майяра», – пояснював жандарм. – Я от сумніваюся щодо фотографії…
Прадель навіть не глянув на документ. Альберт опустив очі додолу. Це було сильніше за нього – він не витримував цього погляду. Ще п’ять хвилин, і з його носа скотиться краплина поту.
– Цього я знаю… – зверхньо кинув Прадель. – Я чудово його знаю.
– Тоді все гаразд, – козирнув жандарм.
– Це точно Альберт Майяр…
У Праделя була манера говорити дуже повільно, так ніби він у кожен звук додавав особливої ваги.
– …Жодного сумніву.
Поява капітана усіх враз стишила. Солдати замовкли, ніби вражені затемненням. Було у цьому Праделі щось таке, що сковувало, ніби якийсь іще один Жавер. (У пеклі охоронці, певно, мають такий погляд.)
Я сумнівався, чи говорити тобі про це, але все ж наважуся. Я маю новини про О. П. Він став капітаном! Ну, що ж, на війні вигідніше отаким негідникам, аніж солдатам. І він тут керує відправкою в демобілізаційному центрі. На мене зустріч так подіяла… Ти уявити собі не можеш, що мені сниться відтоді, як я знову його побачив…
– Ми ж знайомі, рядовий Альберте Майяре?
Альберт наважився підняти очі.
– Так, пане лейт… пане капітане. Ми знайомі…
Жандарм більше не сказав нічого, він втупився у свої папери з печатками та списками. Атмосфера довкола почала зловісно вібрувати.
– Я навіть знаю про ваш героїзм, рядовий Альберте Майяре, – процідив Прадель із зневажливою міною.
Він роздивлявся його від голови до п’ят. Він явно тягнув час. Альбертові здавалося, що земля тікає у нього з-під ніг, ніби він стояв на сипких пісках, і якось мимохідь, в паніці, він випалив:
– Це все – наслідки війни.
Довкола запала німа тиша. Прадель підвів голову подивовано.
– Кожен… виказує свою справжню натуру, – важко закінчив Альберт.
Губи Праделя склалися в іронічну гримасу. (Інколи його вуста перетворювалися на тонку смужку, яка при потребі якось механічно розтягувалася.) Альберт збагнув, що його завжди напружувало: капітан Прадель ніколи не кліпав. Від цього його погляд здавався пронизливо-різким і пильним. «Ця скотина ніколи не плаче», – подумав він, ковтнувши клубок у горлі, й опустив очі.
Інколи
