style="font-size:15px;"> – Можете мені пояснити, як туди добратися?
– Це… – почав Альберт, – це… як би вам сказати… Якщо звідси, з села, орієнтиром можуть бути…
– Значить, ви могли би нас туди допровадити?
– Зараз? – схвильовано спитав Альберт.
– Та ні! Не зараз!
Ця відповідь вирвалась у Мадлен Перікур. Вона зразу ж пожалкувала про це, прикусила губу, сподіваючись на підтримку Праделя.
Виникла дивна ситуація: всі розуміли, про що йдеться.
Одне маленьке слово, сказане занадто швидко, все пояснило. Це все міняло.
Як завше, Прадель був найкмітливішим:
– Панна Перікур хоче відвідати могилу свого брата, розумієте…
Він робив наголос на кожному складі, ніби той мав окремий смисл.
Відвідати. Ну що ж. А чому не зараз? Чого чекати?
Було зрозуміло: для того, щоб зробити те, що вона хоче, треба чимало часу і повної секретності.
Останніми місяцями родини вимагали дозволу на перепоховання солдатів, загиблих на фронті: «Віддайте нам тіла наших дітей».
Але що вдієш? Це стосувалося всіх. Вся північ і весь схід країни був всіяний могилами, викопаними нашвидкуруч (бо мертві не можуть чекати, трупи швидко гниють, а крім того, ще й пацюки). Від самого проголошення перемир’я родичі забили на сполох (але уряд настояв на забороні). Коли Альберт задумувався над цим, йому здавалося таке логічним. Якщо держава дозволить приватну ексгумацію тіл загиблих, за кілька днів сотні тисяч родичів, озброєних лопатами та заступами, перериють півкраїни. Уявіть собі, що для цього треба було б перевезти тисячі напіврозкладених тіл, чекати цілими днями з трунами на вокзалах, вантажити їх на поїзди, які тільки від Парижа до Орлеана зараз тиждень ідуть. Це неможливо. Тому від самого початку це було заборонено. Але от родичам сприйняти це було важко. Війна ж бо закінчилася, то як це зрозуміти? І вони наполягали. Зі свого боку, держава не давала собі ради навіть із демобілізацією солдат, а що вже казати про організацію ексгумації та транспортування двохсот, трьохсот чи навіть чотирьохсот тисяч трупів (а може, й більше, бо лік уже давно втрачений…).
Це вже головоломка.
Тоді люди знаходили відраду в тузі. Батьки їздили по країні, щоб схилитися над могилами, насипаними у чистому полі, і не мали сил покинути їх.
Так чинили найбільш законослухняні.
Бо були ще й інші – бунтівливі, вимогливі, вперті, які не хотіли здаватися перед байдужим урядовим чиновництвом. Ці чинили по-своєму. Так, як вчинила родина Едуарда. Панна Перікур приїхала не відвідати могилу свого брата.
Вона приїхала по нього.
Вона приїхала, щоб викопати його останки і забрати додому.
Такі історії повторювалися скрізь. Був налагоджений цілий процес – спеціальні копачі на вантажівках, з лопатами, заступами, що мали і міцні нерви.
Вночі знаходили місце
