від чого він аж підскакував і повсякчас вовтузився. Інколи (так, ніби закривалися втулки) шум довкола нього раптом стихав, але натомість чулося приглушене відлуння, ніби вибухи снарядів з-під землі.
Це відбувалося з ним все частіше – відтоді, коли він побачив там, у холі, капітана Праделя. У своїй улюбленій позі, розставивши ноги, він стояв, заклавши руки за спину, і спостерігав за цим галасливим збіговиськом з усією строгістю людини, яку украй нервує отака безпорадність інших. Думаючи про нього, Альберт піднімав очі та тривожно дивився на юрбу солдат довкола себе. Йому не хотілося розказувати про Праделя Едуардові, бо в нього складалося враження, що той – всюдисущий, як злий дух, який постійно витає десь поряд.
Ти правий, що всі ми трохи егоїсти. Мій лист не тримається купи…
– Альберте!
Бо в наших головах, у нас усіх, такий іноді туман…
– Альберте, чуєш? Чорти б тебе забрали!
Знервований капрал схопив його за плече, шарпонув щосили, показуючи на дошку оголошень. Альберт швиденько, на ходу зібрав свої розкидані речі, притиснув до себе документи і прожогом кинувся через натовп солдат, що, як гусаки, стояли, переминаючись з ноги на ногу.
– Ти не надто схожий на того, що на фото…
Жандармові було на вигляд всі сорок (кругле черевце, такий собі товстун, можна здогадуватися, як він міг жерти ці останні чотири роки). Такий собі служака з почуттям обов’язку і підозри. Але почуття обов’язку – це штука сезонна. Наприклад, від часу проголошення перемир’я на цім наполягають повсякчас. А такі, як Альберт, були легкою поживою, хоч і войовничою. На його обличчі читалося бажання швидше повернутися та виспатися.
– Альберт Майяр… – повторив жандарм, прискіпливо вдивляючись у військове посвідчення.
Ще трохи, і він почне роздивлятися його на світло. Звичайно, він сумнівається, дивлячись на Альберта і вдоволено констатуючи: «Несхожий на фото». Але ж фото чотирирічної давності, вицвіле, пошарпане… Альберт подумав: як на такий час, потерта фотографія теж годиться. Але жандарм був іншої думки. Зараз довкола стільки шахраїв, злодіїв та брехунів. Він нахилив голову, дивлячись по черзі то на Альберта, то на документ.
– Це фото зроблене раніше… – додав нерішуче Альберт.
Для чиновника лице солдата здається підозрілим, але його «раніше» розвіює сумніви. Та й для всіх «раніше» викликає однакові почуття. Але все ж таки…
– Ну, що ж, – почав він знову, – отже, «Альберт Майяр». А от у мене вже є два Майяри.
– І обоє «Альберти Майяри»?
– Ні, але обидва «А. Майяри», «А» може бути й Альбертом.
Жандарм був дуже гордий з того, що цей дедуктивний висновок підкреслив його кмітливість.
– Так, – каже Альберт, – але може бути і Альфредом також. Або Андре. Чи Альсідес.
Жандарм подивився на нього і
