рука опустилася на його плече. Альберт обернувся і відразу відчув, як до горла підбирається нудота, а серце починає вискакувати з грудей.
– О, рядовий Майяр! Я вас шукав.
Прадель узяв його під руку і потягнув кудись.
– За мною!
Альберт більше не був у його підпорядкуванні, але, як заведений, пішов за ним, притискаючи торбу до себе.
Вони йшли вздовж огорожі.
Дівчина була середнього зросту. Років десь двадцять сім чи двадцять вісім, не красуня, подумав Альберт, але приємна. Шубка у неї, мабуть, з горностая (але Альберт не був упевнений). Якось Сесіль показувала йому такі шуби у вітринах розкішних магазинів, і йому було дуже прикро, що він не міг дозволити собі ходити по крамницях, щоб купити їй таку. Молода жінка тримала муфту, на ній був модний капелюшок. Видно було, що в неї є можливість виглядати просто і водночас елегантно. Відкрите обличчя, великі темні очі, у кутиках – пучки дрібненьких зморшок. Темні вії та маленький ротик. Не надто гарна, але відчувалось – добре доглянута. Окрім того, видно було, що жінка з характером.
Вона була схвильована. Тримаючи в руках, обтягнутих рукавичками, аркуш паперу, вона розгорнула і простягнула Альберту.
Щоб хоч мить отямитись, він узяв його і зробив вигляд, що читає. Але в цьому не було потреби – він чудово знав, про що там мова. Офіційне повідомлення. Його погляд вихопив кілька слів: «помер за батьківщину», «через поранення, отримані на полі бою…», «похований поблизу…».
– Панна цікавиться одним з ваших товаришів, загиблим у бою, – холодно проказав капітан.
Дівчина простягнула йому ще один лист, який він мало не вронив, але швидко підхопив (а у неї вихопилося схвильоване «ох»).
То був його почерк.
Шановні…
Мене звати Альберт Майяр, я – друг Вашого сина Едуарда, і мені дуже прикро писати Вам про те, що він трагічно загинув…
Він повернув дівчині листа. Вона подала йому свою холодну, ніжну, але міцну руку.
– Мене звати Мадлен Перікур. Я – сестра Едуарда…
Альберт чемно нахилив голову. (Вони з Едуардом були схожі. Очима.)
Ніхто не знав, що казати далі.
– Мені дуже шкода… – сказав Альберт.
– Власне, панна, – втрутився Прадель, – приїхала до мене за рекомендацією генерала Морійо… – Він повернувся до неї. – Це, здається, близький друг вашого батька?
Мадлен кивнула на знак згоди. Але не зводила пильного погляду з Альберта, у якого нагадування про Морійо викликало спазми в животі. Його хвилювало, як це все закінчиться (інстинктивно він стиснув м’язи і зосередився на своєму сечовому міхурі). Прадель, Морійо… От петля і затягнеться зараз…
– Річ у тім, – продовжував Прадель, – що панна Перікур хотіла би навідати могилу свого бідолашного брата.
