одним помахом руки він замінив той третій іменник. – А мені вже п’ятдесят, тож я вам тільки заважатиму.
Коли він потискав нам руки, а потім ішов до виходу, кінчик його трагічного носа тремтів. Я подумав: чи не образив я його якимось необережним словом?
– Він іноді робиться надто сентиментальним, – пояснив Гетсбі. – Сьогодні в нього, певно, саме такий день. А взагалі його в Нью-Йорку всі знають, а надто на Бродвеї.
– Хто він, актор?
– Ні.
– Зубний лікар?
– Мейєр Вольфсгайм? Ні, він гравець. – Гетсбі повагався, а тоді незворушно додав: – Це він у тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятому році провів оту махінацію на чемпіонаті з бейсболу.
– Не може бути!
Я був приголомшений. Я пам’ятав ту історію з бейсбольним чемпіонатом дев’ятнадцятого року, але ніколи не замислювався над тим, як вона сталась, а якби замислився, то просто вирішив би, що вона сталася сама собою. Мені й на думку не спадало, що одна людина здатна зіграти на довір’ї п’ятдесяти мільйонів чоловік з цілеспрямованістю грабіжника, що зламує сейф.
– Як же він зважився на таке? – спитав я по хвилі.
– Скористався з нагоди, та й по всьому.
– А чому його не ув’язнили?
– Не змогли нічого довести, друже. Не такий він простак, щоб дати себе зловити.
Я наполіг на тому, щоб оплатити рахунок. Беручи в офіціанта здачу, я раптом помітив у другому кінці переповненого залу Тома Б’юкенена.
– Підійдімо на хвильку туди, – сказав я. – Мені треба привітатись із знайомим.
Побачивши нас, Том підхопився і пішов назустріч.
– Куди ти зник? Чому не дзвониш? – вигукнув він. – Дейзі страшенно ображається на тебе.
– Знайомтеся: містер Гетсбі – містер Б’юкенен.
Вони коротко потисли один одному руки, і я помітив, що обличчя Гетсбі зробилось напруженим, збентеженим.
– Що в тебе взагалі чути? – допитувався Том. – І як тебе занесло аж сюди, в таку далечінь?
– Ми тут снідали з містером Гетсбі.
Я озирнувся, але містера Гетсбі вже не було.
– Одного ранку в жовтні сімнадцятого року… – розповідала мені за кілька годин по тому Джордан Бейкер, сидячи напрочуд рівно на стільці з прямою спинкою в чайній готелю «Плаза» – …я бродила по місту, раз у раз сходячи з тротуару на газон. Іти по траві мені подобалося більше, бо я була взута в англійські туфлі на гумових шипах, що вгрузали в м’який ґрунт. На мені була також нова картата спідничка, й, коли вітер трохи задирав її, червоно-біло-сині прапори на всіх будинках напинались і невдоволено ляскали.
Найбільший прапор і найбільший газон були перед домом Дейзі Фей. Їй саме виповнилося вісімнадцять – на два роки більше, ніж мені, – і в жодної дівчини в Луїсвіллі не було стількох залицяльників, як у неї. Вона вдягалася в усе біле, мала двомісний білий автомобіль, і цілий день у неї вдома дзвонив телефон, і молоді офіцери з Кемп-Тейлора палко домагалися честі
