ви про який ресторан? – спитав я.
– Старий «Метрополь».
– Старий «Метрополь», – сумовито вимовив містер Вольфсгайм. – Скільки облич, яких ніколи більше не побачиш. Скільки друзів, яких уже нема в живих. Повік не забуду тієї ночі, коли там застрелили Розі Розенталя. Нас було шестеро за столом, і цілу ніч Розі їв і пив – і як їв! Як пив! Аж ось десь над ранок підходить до нього офіціант і каже: «Вас там при вході хтось питає» – а в самого, бачу, обличчя якесь дивне. «Іду», – відповідає Розі й хоче підвестись, але я йому не даю, смикаю назад у крісло й кажу: «Що це за штучки, Розі, як ти потрібен якомусь сучому синові, то нехай він заходить сюди, а ти звідси не виходь, ясно?»
Було вже по четвертій, якби не спущені штори, то ми вже бачили б, як світає.
– І що ж він – вийшов? – простодушно спитав я.
– Звісно, вийшов. – Містер Вольфсгайм обурено зблиснув на мене носом. – На порозі ще озирнувся і сказав: «Дивіться, щоб офіціант не забрав моєї кави». І тільки-но він ступив на тротуар, йому вгатили три кулі в його набите черево й дали газу.
– Чотирьох з них потім посадовили на електричний стілець, – пригадав я.
– З Беккером – п’ятьох. – Його ніздрі допитливо скинулися на мене. – То вас, я чув, цікавлять ділові пропозиції?
Вражений таким несподіваним переходом, я розгубився. За мене відповів Гетсбі.
– Ні, ні! – вигукнув він. – Це не той.
– Не той? – Містер Вольфсгайм був очевидно розчарований.
– Це просто мій приятель. Я ж вам казав, про того ми поговоримо іншим разом.
– Вибачаюсь, – мовив містер Вольфсгайм. – Я помилився.
Нам подали соковиту печеню, і містер Вольфсгайм, забувши про зворушливі переваги старого «Метрополя», з лютою вправністю заходився їсти. Водночас очі його дуже повільно оглядали весь зал; на завершення цього кругового огляду він озирнувся й подивився на тих, хто сидів позад нього. Певно, коли б не моя присутність, він зазирнув би й під наш стіл.
– Слухайте, друже, – сказав Гетсбі, нахиляючись до мене. – Я, здається, розсердив вас сьогодні вранці в машині?
Я побачив уже знайому усмішку, але цього разу не піддався на неї і відповів:
– Я не люблю загадок і не розумію, чому ви не можете сказати відверто, що вам від мене потрібно. Навіщо вплутувати в усе це міс Бейкер?
– Повірте, ніяких підступів тут нема, – запевнив він мене. – Зрештою, ви самі знаєте, міс Бейкер – справжня спортсменка, з нею якась там нечесна гра просто неможлива.
Раптом він глянув на свій годинник, зірвався на ноги й вискочив із залу, залишивши мене сам на сам з містером Вольфсгаймом.
– Йому треба подзвонити, – сказав містер Вольфсгайм, простеживши за ним очима. – Чудовий хлопець, чи не так? І з виду приємний, і джентльмен до самих кісток.
– Так.
– Він закінчив Авксфорд.
– Еге ж.
– Він закінчив Авксфордський університет
