темнішою, бездоганно рівною ділянкою. В мене майнула підозра, що він має на думці мій газон.
– І потім іще одне… – сказав він нерішуче й затнувся.
– То, може, відкладемо на кілька днів? – спитав я.
– Та ні, я не про те. Тобто… – Не знаючи, як розпочати, він силкувався підшукати потрібні слова. – Розумієте, я оце подумав… Мені спало на думку… Ви, здається, заробляєте небагато, еге ж, друже?
– Та не дуже багато.
Моя відповідь, певно, додала йому рішучості, і він повів далі більш упевнено:
– Я так і думав – вибачте, якщо я… Розумієте, окрім основної своєї справи, я зайнявся ще й побічною – підвернулась, як то кажуть, на стороні. Тож я оце подумав – оскільки ви заробляєте небагато… Ви ж, здається, продаєте цінні папери?
– Намагаюсь.
– То це може вас зацікавити. Часу забере небагато, а заробити можна добре. Щоправда, йдеться про справу, певною мірою конфіденційну.
Тепер я добре розумію, що за інших обставин ця розмова могла б переінакшити все моє життя. Але це була така явна й така нетактовна пропозиція оплати за послугу, що мені лишалося тільки одне – відмовитися.
– Ні, дякую, я надто зайнятий, – відповів я – На додаткову роботу в мене просто немає часу.
– Не думайте, що вам доведеться мати справу з Вольфсгаймом. – Мабуть, він вирішив, що я цураюся «пропавзицій», про які згадувалося за сніданком, але я запевнив його, що він помиляється. Він постояв ще трохи, сподіваючись, що я продовжу розмову, але мені, заглибленому у свої думки, не хотілося говорити, тож урешті він неохоче поплентався додому.
На душі в мене було легко й радісно після вечора, проведеного з Джордан, і я, здається, просто з порога поринув у глибокий сон. Тому не знаю, чи їздив Гетсбі на Коні-Айленд, чи ще кілька годин «інспектував» кімнати свого святково освітленого будинку. Наступного ранку я з контори подзвонив Дейзі й запросив її до себе на чашку чаю.
– Тільки приїзди сама, без Тома, – попередив я.
– Що?
– Приїзди без Тома.
– А хто такий Том? – невинно спитала вона.
В умовлений день зранку вперіщила злива. Об одинадцятій якийсь чоловік у дощовику підкотив до моїх дверей газонокосарку, постукав і повідомив, що його прислав містер Гетсбі підстригти мій травник. Тільки тут я згадав, що забув попередити свою фінку, щоб прийшла по обіді, тож довелося сісти в машину й вирушити до селища, де я насилу розшукав її серед розмоклих вибілених будиночків, а заразом купив кілька чашок, лимони й квіти.
Квіти я, проте, купив даремно: о другій годині від Гетсбі прибула ціла оранжерея і до неї – незліченна кількість вазонів. За годину по тому двері рвучко розчинились, і влетів сам Гетсбі в білому фланелевому костюмі, сріблястій сорочці й золотавій краватці. Він був блідий, під очима – темні кола після безсонної ночі.
– Ну, як, усе гаразд? – ще з порога спитав він.
– Якщо ви про траву, то вона виглядає чудово.
– Яка трава? – спантеличено спитав Гетсбі. – А, розумію – газон!
