Принц України. Тимур Литовченко
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Принц України - Тимур Литовченко страница 11
– Невже?
– Скажіть, якщо ми й направду криваві м’ясники, якими змальовує нас більшовицька пропаганда, навіщо тоді німецькі солдати підібрали вас на полі бою? Навіщо німецькі лікарі лікують вас, чому витрачають на червону балерину дорогоцінні ліки, які могли б піти на зцілення доблесних німецьких вояків? Знов-таки, помістили вас в окрему палату… Навіщо все це?
– А це робиться тому, що ви розраховуєте мене на свій бік перетягнути – отак! Думаєте, я не розумію? Тільки Радянську Батьківщину я не зраджуватиму й на вашу нікчемну фашистську Німеччину не шпигуватиму. Можете не розраховувати.
– На жаль, фройляйн безумовно багато чого не розуміє! – Від надлишку емоцій гауптштурмфюрер навіть руками сплеснув.
– Повторюю, я навіть розуміти не бажаю. Забирайтеся геть…
Відвідувач витримав паузу, напружено розмірковуючи над чимось, і нарешті мовив з найрішучішим виглядом:
– Гаразд, хай буде так: назву вам номер моєї дивізії, хоча це і не заведено робити навіть під загрозою смерті.
– А навіщо мені знати цей номер?
– А для того, що це багато чого пояснює. Отже, я маю честь служити в Чотирнадцятій гренадерській дивізії ваффен-СС «Галичина». Вона ж – Перша галицька. Отже, дуже сподіваюся, що дізнавшись таке, фройляйн…
– Що-о-о?! То ти, виходить, один з вилупків-українців, які зрадили свій власний народ і продалися біснуватому фюреру?!
Дівчину аж пересмикнуло від огиди.
– Е-е-е, фройляйн, легше! Вибирайте слова… Та й загалом…
І тут сталося щось неймовірне – гауптштурмфюрер абсолютно несподівано перейшов з німецької на найчистішу українську мову, що була дуже добре знайома пораненій:
– І взагалі, Олександро, ти навіть не уявляєш, до чого близькі ми насправді. Адже я ніхто інший, як твій рідний дядько!
– Що-о-о?!
– Оте саме. Звуть мене Порфирієм Силенком. Сподіваюся, ти бодай щось чула про мене від батьків, коли жила в Харкові?
На деякий час в лікарняній палаті встановилася дзвінка від напруги тиша. Гауптштурмфюрер радісно, відкрито й навіть ніжно посміхався дівчині, вона ж розглядала настільки дивного відвідувача з бридливою цікавістю, немовби мерзенну гадюку або ж слимака. Нарешті з тремтінням в голосі промовила:
– Подумати тільки, мій рідний дядько виявився фашистським карателем свого власного народу!.. Яка ганьба, просто неймовірне жахіття…
– То згадували про мене твої батьки чи ні?
– Мама… Так, вона пару разів говорила, що у мене є дядько Порфирій.
– Ага, от бачиш!.. Але ж ти, ясна річ, не запитувала маму, хто я і що зі мною сталося понад двадцять років тому?
– Ні, не запитувала.
– А чому?
– Та так, не знаю… Звикла. Ми всі давно вже навчилися не ставити зайвих запитань. Є людина – ото й добре! А зникла