style="font-size:15px;"> – Так, племінничко, так! Адже твоїм колегам власна шкура дорожча від твоєї, тож на тебе вони наговорять що завгодно, лише б себе вигородити.
– Але ж я чиста перед моєю Радянською Батьківщиною…
Втім, ніякої впевненості в голосі дівчини не відчувалося. Цим і скористався гауптштурмфюрер, аби довершити справу:
– Сибір переповнений схожими на тебе дурниками, які сліпо повірили червоним комісарам і жорстоко поплатилися за довірливість. Тому, потрапивши до німців навіть проти волі, нічого іншого тобі не лишається, окрім як вступити до лав «Галичини». Ну, сама поміркуй: мені ж просто пощастило зовсім випадково дізнатися, що така собі балерина Олександра Тимченко потрапила до німецького тилового шпиталю з численними пораненнями. Звісно, я одразу ж зрозумів, що йдеться про мою любу племінницю з Харкова! Поза сумнівом, це знак долі. Ти одужаєш, станеш у нас санітаркою, почнеш інших поранених від смерті рятувати – як-от тебе врятували… Це ж так шляхетно – людей з того світу повертати!..
Однак дівчина вже не слухала відвідувача. Вирячившись у простір перед собою незрячими від жаху очима, вона вся трусилася від нервового напруження, а по щоках двома блискучими струмочками котилися сльози. Гауптштурмфюрер зрозумів, що на сьогодні спілкування з племінницею краще завершити, тому сказав:
– Ну, нічого, Сашунько, нічого страшного. І нема чого плакати, коли все складається настільки чудово! Я подбаю про те, щоб тебе як слід підлікували. Але вже не тут, а десь в Австрії, наприклад. А ти поки що подумай над моїми словами. Подумай добряче, гаразд?…
І вийшов в коридор, де на нього чекав головний лікар шпиталю.
Глава 2
Подвійний агент
Лікарня Святого Михаїла,
Торонто, 14 липня 1977 року
– А?! Де це я?…
Старий спробував підвестися, як раптом маленька і при цьому несподівано дужа жіноча ручка з легкістю втримала його за плече, а знайомий лагідний голос промовив:
– Лежіть, дядечку, благаю! Для вас такі спроби є шкідливими…
– Сашунько, це ти?
– Я, дядечку. Авжеж, я.
Порфирій Андрійович повернув голову на звук, придивився уважно до розпливчастого силуету… але все ж таки не впізнав жінку, яка говорила:
– Сашунько, це справді ти?
– Хіба ви не бачите, дядечку?!
– Уяви собі, не бачу.
Старий навпомацки зловив праву руку племінниці, обережно доторкнувся до неї та мовив жалісливо:
– Так-так, Сашунько, долоню твою впізнаю. Але ж я нічого не бачу… Що це таке зі мною? Перед очима немовби марево якесь.
– Ах, так! Лікар попереджав, що у вас можуть бути тимчасові відхилення, пов’язані із зором. Це наслідок ліків, що їх вам вкололи…
– Лікар… Який лікар – Фредеріксен, чи що?
– Ні, дядечку, інший лікар. Той, який
