є вродженими солдатами? То можу вас запевнити, що це не так. Більшість із них – це селяни. Перш ніж взяти в руки гвинтівку, вони чудово орудували лопатою. Так що не варто сміятися з того, що, опинившись в полоні, люди захотіли попрацювати на землі. Не потрібно сприймати цілком нормальне, людське бажання бійців нашої дивізії вирощувати капусту, огірки й помідори, як спробу обдурити вас. Це не так…
– Себто?…
– Себто, ми розбили клумби під вікнами бараків і зайнялися городами зовсім не для того, щоб позамилювати союзному командуванню очі. Ми просто хочемо жити так, як звикли, невже не зрозуміло?
Лейтенант кивнув, обернувся до майора і заговорив англійською, докладно переповідаючи зміст відповіді Порфирія Андрійовича на поставлені запитання. Майор зосереджено кивав, сержант знову взявся за ведення протоколу.
А Силенко між тим обмірковував натяки щодо свого минулого. Він навмисно відволік увагу американців, аби отримати цю паузу. І врешті-решт, дійшов висновку, що в його минулому союзників могли зацікавити хіба що певні епізоди боротьби за утвердження самостійної Української держави або УНР. Але ж відтоді минуло вже чверть століття, в які вписалася Друга світова війна! Навіщо ж згадувати настільки давні справи…
– Містере Силенко!
– Так?
– Давайте не будемо заглиблюватися в сторонні питання, а нарешті почнемо розмову по суті…
– Згоден, не варто заглиблюватися в пустопорожні питання. Просто ваш же майор їх підняв. Не я, зауважте, а ваш майор.
– Добре, добре, забули про це. Адже є проблема, набагато більш суттєва особисто для вас: то як, згадувати нам про ваше більш віддалене минуле чи ні? Чи ви самі розповісте нам все, що нас цікавить?
«Овва, як же ці американці загострюють допит!.. Можливо, я помиляюся, але дуже схоже, що мене зараз спробують схилити до таємного співробітництва», – подумав Силенко. Але вголос мовив наступне:
– Перепрошую, лейтенанте, але я всіляко намагаюся зрозуміти ваші натяки, та все одно не розумію. Кажіть вже прямо, як воно є… Себто, перекладайте те, про що там бажає дізнатися ваш майор.
Американці ще трохи порадилися, сержант надрукував щось в протоколі, тоді перекладач запитав:
– Що ви можете розповісти про ваше життя в передвоєнній Польщі?
– А що там розповідати… – Силенко знизав плечима. – Волею долі опинившись у цій країні, закінчив Аграрно-лісовий інститут в Дублянах, після цього пішов працювати лісничим. Начебто все.
– А в особистому плані?
– Одружився. У нас народився син Микола. Життя як життя, – він знову пересмикнув плечима.
– І нічого прикметного?…
– Зовсім нічого! Та й життя те вже димом пішло: Польщу встигли завоювати, розділити і знов переділити, дружина померла, син загинув.
– Як загинув ваш син?
– Як і багато інших – на війні.
