Собака на сіні (збірник). Лопе де Вега

      Ні, на цей твердий горіх

      він даремно зуби точить.

      Я, Пасквало, не така;

      більш люблю що божий ранок

      сала спряжить на сніданок

      та спекти медівника,

      щоб справдешній смак почуть,

      та кухлятко варенухи,

      як то кажуть, для отухи,

      потай матері хильнуть;

      більш люблю обіднім часом

      наслухати, як шипить,

      і клекоче, і кипить

      у горшку капуста з м’ясом,

      чи, набігавшись доволі,

      по звичаю слобожан,

      з’їсти добрий баклажан

      із сальцем замісто солі,

      потім, щоб смагу прогнать,

      скількись бубок винограду

      (боже, збав його од граду!)

      у садку своїм зірвать;

      на вечерю, як закон,

      вінегрету з’їсти з перцем

      та й спочити з чистим серцем,

      помолившися на сон,

      щоб не ввів нас у спокусу, —

      більш люблю таке життя,

      аніж слухать без пуття

      ту породу хитровусу;

      тільки й дбають, супостати,

      як свого їм досягти,

      щоб з утіхою лягти

      і з огидою устати.

      Та на те вони митці;

      ми їм вірим, необачні,

      а вони такі невдячні,

      мов ледачі горобці.

      Як притисне цих створінь

      взимку холод, голод клятий,

      то летять до нас у хати:

      «Ой рятуйте, цінь-цвірінь!»

      Раді навіть крихті хлібній,

      що впаде їм зо стола,

      а діждалися тепла —

      вже їм люди не потрібні;

      і не та вже мова в них,

      вже нікого знать не хочуть,

      тільки з стріхи цвірінькочуть:

      «жив-жив-жив!» та «цур дурних!».

      Отакі ж і всі мужчини:

      поки в них горить жага,

      то і «люба», й «дорога»,

      і «зоря моя єдина»,

      а доб’ється він свого —

      і уже не та розмова;

      тільки й чуєш: «будь здорова»,

      тільки й бачила його.

      Ані жодному не вір!

      Певна річ, од них лиш кривда.