руш цієї зброї,Як не здолаєш ти Роланда в бої.
– Я сам походжу з роду Скоробагатьків ларедських,[105] – сказав подорожній, – але не смію твердити, що він може зрівнятися з фамілією Тобосів ламанчських, хоча, ніде правди діти, прізвища такого я ще зроду не чув.
– Невже так-таки й не чули? – здивувався Дон Кіхот.
Усі прислухалися до тої розмови з пильною увагою, і навіть козарям та вівчарям ясно стало, що в Дон Кіхота не всі дома. Один лише Санчо Панса брав за щиру правду все те, що його пан торочив, хоч і знав його з самого мальства, хто він такий і що. Хіба тільки сумнівався трохи щодо вродливиці Дульсінеї Тобоської; жив сам недалеко від того села, а не чував щось такого ймення і такої принцеси. От посуваються вони так уперед, ті говорять, а ті слухають, аж бачать – з яруги міжгірної пастухи виходять, душ двадцять, усі в чорних кожухах, а на головах вінки (як ізблизились, видко стало, що з тисового та кипарисового віття). Шестеро мари несуть, квіттям та зеленощами розмаїтими рясно умаєні. Постерігши їх, один козопас сказав:
– Он бачите, то вже несуть тіло Хризостомове. Він же заповідав, щоб його на обніжжі он тої гори поховано.
Тут усі подорожани придали ходи і надоспіли якраз у ту пору, коли носії опустили мари додолу, а четверо пастухів узяли гострі чекани й заходились копати могилу попід твердою кам’яною скелею.
Повітавшися чемненько з погребовими, Дон Кіхот та його супутники підійшли до мар і стали розглядати покійника. Він лежав у вбранні своєму пастушому, весь засипаний квітами; років мав не більше як тридцять, і знати навіть по мертвому, був за життя вродливим і показним юнаком. Округ нього лежали в труні якісь книжки та папери, чи то в сувоях, чи розгорнуті. І ті, що дивились на нього, і ті, що яму копали, – усі, хто тут був, поринули в благоговійне мовчання. Аж ось один із тих, що несли мари, озвався до другого:
– Подивись гарненько, Амбросіо, чи це те місце, що казав Хризостом, раз ти вже хочеш усе достеменно так зробити, як він у тестаменті списав.
– Оце ж воно і є, – відказав Амбросіо. – На цьому самому місці мій нещасливий друг не раз оповідав мені про свою недолю. Саме тут, за його словами, він уперше побачив ту смертельну ненавидницю роду людського, вперше освідчив їй свої щирі й вірні почуття і тут же дізнав од Марсели останньої зневаги і наруги, що й примусило його дати кінець трагедії цього мізерного життя. І ось на згадку про всі ті злигодні заповідав він покласти його в лоно вічного забуття саме тут.
І, обернувшись до Дон Кіхота й інших подорожніх, провадив далі:
– Се тіло, панове, що ви зорите на нього жалісним оком, було виталищем душі, прещедро обдарованої небом. Се тіло Хризостома, що був незрівнянний на розум, безподібний на чемність, неперевершений у щирості, бездоганний у дружбі, щедровитий без міри, гордий без пишності, веселий без смішкування, перший у всьому хорошому і єдиний у своїй лихій долі…
Він любив
Скоробагатьками ларедськими називали тих, хто розбагатів на торгівлі з Америкою.
