style="font-size:15px;"> – Хай ніхто, будь то чоловік значний чи простий, не важиться переслідувати прекрасної Марсели, якщо не хоче наразитися на мій гнів і обурення. Вона ясно й недвозначно довела, що до смерті Хризостомової цілком непричетна й непривинна, і ознаймила надто, що жадною мірою не схильна будь-чиї зальоти приймати: тим-то нікому не гоже за нею упадати чи на неї нападати, а всі порядні люди повинні її поважати й шанувати, бо, може, вона єдина в цілому світі таке честиве та обичайне життя провадить.
Чи то злякавшись погроз Дон Кіхота, чи здавшись на вмовляння Амбросія, що треба мерщій віддати останню шану небіжчикові, ніхто з пастухів не рушив із місця й не пішов звідти, поки не докопано ями й не спалено Хризостомових паперів. Усі погребові ревне плакали, як тіло його спустили в могилу й привалили важенним каменем. Згодом той камінь мала замінити плита, на якій Амбросіо гадав вирізьбити таку епітафію:
Тут лежить бідак-пастух,
Що покинув світ зарання, —
Жертва вірного кохання,
Найстрашнішої з недуг.
Він вродливицю любив,
Безсердечну гордівницю,
І Амур своєю міццю
Нещасливця погубив.
Потому закидали могилу всякими квітами й вітами; висловивши глибоке спочуття Амбросієві, всі з ним попрощались. Так само зробив Вівальдо та його товариш, а Дон Кіхот попрощався з козопасами, що його гостили, і з подорожніми, які все вмовляли його їхати з ними до Севільї, бо там тих пригод на кожній вулиці й завулку – хоч греблю гати, ніде інде стільки не знайдеш. Дон Кіхот подякував їм за пораду і за їхню до нього доброзичливість, але сказав, що тимчасом не хоче й не може їхати до Севільї, поки не очистить навколишніх гір од розбійників та лиходіїв, бо він чув, що тут тої нечисті аж кишить. Бачивши такий твердий намір, подорожні вирішили не турбувати більше нашого рицаря, тож попрощалися з ним іще раз і рушили собі далі; впродовж усієї дороги мали про що говорити – і про історію Марсели та Хризостома, і про Дон Кіхотові дивацтва. А наш гідальго поклав собі розшукати пастушку Марселу й запропонувати їй свої послуги; та не так сталось, як йому гадалось – про се розповість вам продовження сієї правдивої історії, друга частина якої отут кінчається.
Розділ XV,
де оповідається про немилу пригоду, що сталася Дон Кіхотові з недолюдками-янгуасцями
Премудрий Сід Ахмет Бен-Енхелі розказує далі, що Дон Кіхот, попрощавшися з козопасами і всіма тими, які були на похороні пастуха Хризостома, подався не гаючись разом із джурою своїм до того лісу, куди, як вони бачили, пішла Марсела. Більше, мабуть, як дві години блукали вони по лісу, даремно її по всіх нетрях шукаючи, і приблудилися врешті до галявини, а на тій галявині трава буйна та сочиста, ще й річечка тихо леліє, немовби надить і кличе подорожніх перебути в любому холодочку гарячі полуденні години, що саме на всю міць розжарілися. Дон Кіхот і Санчо спішились і пустили
