сподіватисьІ зневірятись, і чи це розумно,
Як для зневіри певні є причини?
Чи можу я надією втішатись,
На зраду очі закривать бездумно,
Як в рани серця світло правди рине?
Та хто ж відчаю двері не відчине,
Упевнившись, що зрадила кохана,
Побачивши, що сумнів той проклятий
Став правдою – бодай її не знати! —
А з правди уродилася омана.
О ревносте, губителько любові,
Вклади кинджал у руку бідакові,
Сплети мені мотузку, гордування!
Хоч і жорстока ваша перемога,
Лиш так спромога погасить страждання.
Так, я помру; нічого не загубить
У смерті той, кому життя не миле;
Це не пуста у мене забаганка.
Та я скажу: блаженний той, хто любить,
І вільний той, чия душа зболіла —
Амура всескоряючого бранка.
І ще скажу, що та моя тиранка
Усе ж прекрасна тілом і душею,
Що сам я винен, що вона гордливо
І що Амура сила справедлива
Всевладно править небом і землею.
Свідомий цього, зашморгом безжальним
Край покладу я дням своїм печальним. —
Щоб не страждати більше від безстрастя,
Пущу на волю вітру тіло й душу,
Уже байдужу до принади щастя.
А ти, чия неправність непоправна
Мені дає на самогубство право,
Поглянь на серце, вражене тобою:
Воно тобі покаже ясно й явно,
Що, змучене і зранене криваво,
Воно вмирає з радістю палкою.
Ні, не порушу я твого спокою,
Не хочу я, щоб мій загин дочасний
В тобі збудив тривогу чи задуму,
Щоб потьмарили чорні хмари суму
Очей коханих небозвід прекрасний.
Коли почуєш про мою кончину,
Ти смійся безтурботно в ту хвилину,
Немов тобі ця вістка найлюбіша.
Та, мабуть, зайва ця моя порада:
Ти справді рада, щоб я вмер скоріше.
Хай вийдуть із жахних глибин Аїда
І Тантал, вічно спраглий, невситимий,
І той Сізіф із каменем важенним,
І з бочкою своєю Данаїди,
І Тітій з коршаками навісними,
І Іксіон на колесі вогненнім…[108]
Нехай своїм стражданням невтоленним
Мене напоять і в піснях жалобу
(Коли ця шана подобає грішним),
І жаль свій виллють із плачем невтішним
Над тілом, не спорядженим до гробу.
Хай Цербер,[109] що вартує пекла двері,
А з ним усі почвари і химери
Підхоплять тужні співи погребові
Над тим, хто самохіть цей світ покинув,
Хто радо згинув жертвою любові.
О пісне жалю, я прошу востаннє,
Не говори про муки та страждання;
Повір, що їй, моїй жорстокій милій,
Приємне те, що сталося зі мною,
Й не будь сумною на моїй могилі.
Хризостомова пісня припала до вподоби всім слухачам, тільки той, хто проказував її, зауважив, що вона ніби суперечить тому, що він чув про
Персонажі давньогрецької міфології, жорстоко покарані богами вічними муками: Тантал, стоячи по шию у воді, не міг утамувати спраги, бо вода відступала, коли він нахилявся попити, а стиглі плоди, що над ним висіли, не міг дістати; Сізіф мусив викочувати на високу гору камінь, який, досягши вершини, щоразу скочувався вниз; Данаїди, доньки єгипетського царя Даная, були приречені вічно наповнювати бездонну бочку; велетень Тітій лежав, простягнувшись, у підземному царстві, а дві шуліки постійно роздирали йому печінку; Іксіон був прикутий до вогняного колеса, яке вічно обертається.
Цербер – багатоголовий пес, охоронець входу до Аїду.
