Название:
Автор:
Жанр:
Серия:
Издательство:
ти, Амбросіо, гадаєш, – відповіла Марсела, – лише для того, щоб себе оборонити і доказати, як помиляються всі ті, що винуватять мене у муках і смерті Хризостома; тим-то й прошу всіх тут притомних пильно мене вислухати: небагато-бо часу треба згаяти і небагато слів потратити, аби розумним головам щиру правду з’яснити. Ви самі кажете, що небо створило мене прекрасною і та краса мимоволі примушує вас мене любити, а від мене жадаєте і вимагаєте, аби за тую любов вас кохала. Даним мені від Бога природним розумом я знаю, що все гарне заслуговує любові, однак же не можу збагнути, чому та, яку люблять за вроду, повинна доконечне любити того чи тих, хто її любить. А ще ж і таке буває, що той красолюб сам із себе бридкий, а бридота викликає лише відразу; яково ж то від нього чути: «Я люблю тебе, бо ти гарна, тож люби мене, хоч я й поганий». Та якби навіть врода вроді й рівна була, то не конче в них мусять бути однакові бажання; не кожна краса збуджує любов: інша тішить око, та не зворушує серця. Якби кожна краса будила кохання й хвилювала серце, то бажання наші, непевні й невиразні, вічно блудили б манівцями, не знаючи, де пристати; безліч є вродливих істот, то безліч повинно було б бути й бажаннів. А я чула, що правдиве кохання не ділиться і що на милування нема силування. Якщо се так (а я певна, що так воно і є), то чи можна вимагати від мене, щоб я несамохіть любила вас – тільки тому, що ви мені про любов свою говорите? А якби я вродилася не гарною, а потворною, то чи годилося б мені нарікати, що ви мене не любите? Подумайте ж надто, що я собі вроди не обирала: вона в мене така, яку Бог послав із ласки своєї, а не з мого прохання чи обрання. І як гадюку не можна судити за отруту, хоч вона нею вбиває, бо то в неї од природи, так і я не винна, що вродилась гарною, бо краса жінки честивої – то ніби вогонь далекий або гострий меч: хто близько не підійде, той не вріжеться і не обпечеться. А честь і цнота – то душі оздоба: без них і гарне тіло не повинне гарним здаватися. Як же цнота красить і прикрашає тіло й душу, то невже та дівчина, котру хтось любить за красу, повинна йому на догоду свою цноту згубити, на яку він усіма силами й способами важить, аби тільки хіть свою удовольнити? Я вродилась вільною і, щоб вільною на світі пробувати, обрала собі самотину на лоні природи: дерева нагірні – то мої подруги, прозорі води ручаїв – то мої свічада, деревам і водам звіряю я думи свої і свою вроду. Я – дальнє полум’я, я – недосяжний меч. Кого зором причарую – розчарую словом. Бажання надією живиться, а я ані Хризостомові, ані комусь іншому жодної надії не подавала, то виходить, що до гробу довела його не моя жорстокість, а радше власна впертість. Дехто, може, скаже, що він мав чесні наміри, тим я мусила його одвітно любити; то хай же знає, що коли на цьому ось місці, де йому нині яму копають, він освідчив мені честиву ціль своїх бажань, я відповіла йому, що хочу вік свій сама-одна звікувати і лише сира земля втішиться овочем цноти моєї і останками моєї вроди. І якщо він після такої відправи ще вперто сподівався без надії і плив проти вітру, то чи ж диво, що втонув у вирі власного шаленства? Якби я надила його, то була б нещира, якби вволила його волю, то зрадила б свої найкращі мрії й поривання.
