чи часто такі жнива випадають, чи тільки в особливу якусь пору, бо мені здається, що після двох таких жнив третіх уже не діждемо, хіба що Бог милосердний нас чудом порятує.
– Знай же, друже Санчо, – відповів Дон Кіхот, – що мандровані рицарі зазнають на своїм віку безліч усяких небезпек і негод, та зате, як показує досвід численних рицарів, що їх історія відома мені вся достоту, часто й густо випадає їм нагода стати королями чи цісарями. Якби мені в боку не так дуже боліло, я б тобі розповів про кількох героїв, що єдино силою правиці своєї тих високих гідностей доступили. Але навіть із ними – до того й після того – бували прерізні біди та нещастя. Так, хоробрий Амадіс Гальський упав був у руки свого заклятого ворога чаклуна Аркалая, який, кажуть, узявши його в неволю, прип’яв у замковому дворі до конов’язі й одшмагав віжками, більш як дві сотні всипав. А один автор, хоч мало відомий, зате гідний віри, пише про те, як рицаря Феба заманено в одному замку в западню: поміст під ним провалився, і він упав у підземну глибку. Там йому зв’язали руки й ноги і поставили, як то кажуть, клізму з води снігової та піску, що мало духу не визівнув. Якби в тій великій притузі не дав йому рятунку вірний друг його, мудрий чорнокнижник, то лихо було б горопашному рицареві. Я міг би ще кілька таких доблесних мужів назвати, які тяжчої біди дізнали, ніж ми оце тепер з тобою. Коли хочеш знати, Санчо, то рани, завдані якимось знаряддям, що випадково потрапило під руку, не уймають честі враженому, про се ясно й виразно говорять регули поєдинкові. Якщо, наприклад, швець ударить когось копилом, хоч би й дубовим, то не можна сказати, що він його оддубасив. Се я для того тобі кажу, щоб ти знав – хоч нас у цій потребі й побито, та честі нашої не зневажено, бо ті люди лупцювали нас не чим, а киями своїми: скільки собі пригадую, ні в кого там не було меча, шпаги чи кинджала.
– А я й не роздивився, що в них там було, – сказав Санчо, – бо ледве вихопив свого гартованця, як вони вже мене бучками своїми по плечах благословили, що аж білий світ мені перемінився, а ноги підломились. Отож я впав та й досі лежу; чи то моїй честі поруха, чи ні, то малий клопіт, але боляче дуже, що ті кляті буки мені і в спину, і в пам’ять укарбувалися.
– Менше з тим, брате Санчо, – потішав його Дон Кіхот. – Нема такого горя, щоб його час із пам’яті не стер, нема такого болю, щоб його смерть не втамувала.
– Та яке ж горе може бути гірше, який біль болючіший, ніж ті, що їх тільки час із пам’яті зітре, тільки смерть утамує? – вигукнув Санчо. – Якби ще нашому лихові кількома припарками можна було зарадити, то ще півбіди, а то бачу, що і з цілого шпиталю пластиру не стане, щоб нам хоч якось виходитись.
– Годі вже про те, Санчо, – сказав Дон Кіхот. – Зможися якось, і я зараз на силі зберуся, та навідаймось до Росинанта, як там він і що, бо йому, неборакові, теж добре перепало.
– То й не диво, бо він же теж мандрований, – відповів Санчо. – Чудно тільки, що мій Сірий живий-здоровий, коли нас так здорово побили, що живого місця нема.
