скрик:
Полиште мене тут, / о друзі вірні. / Я буду сам брести драговиною. / Ви ж – далі йдіть. Для вас цей край безмірний, / ця незглибима вись над головою. / Досліджуйте, збирайте по дрібниці світ, / що сховав правдиві таємниці.
Усесвіт у мені, я в ньому зник без сліду, / адже ж я був улюбленець богів, / котрі на мене насилали біди, / я ж радощами й горем багатів. / Тепер боги мені склепили губи, / підносять вгору й віддають погубі.
Цей загалом стриманий чоловік ще ніколи не створював такої строфи. Той, хто юнаком умів приховати свої чуття, а вже як чоловік міг стримати їх, той, хто майже завжди виповідав свої найглибші таємниці тільки відображеннями, шифрами і символами, тут, уже як стариган, уперше напрочуд вільно виливає свої почуття. За п’ятдесят років цей чоловік із тонкою чутливістю, видатний ліричний поет, мабуть, ще ніколи не поставав таким живим, як на тому незабутньому аркуші, на тому пам’ятному повороті свого життя.
Отак таємниче, наче рідкісну ласку долі, сприймав цей вірш і сам Ґете. Тільки-но повернувшись у Веймар, він одразу, ще не беручись ні до якої іншої роботи і не звертаючи уваги на хатній клопіт, заходився власноруч каліграфічно й гарно робити копію елегії. Він переписував вірш три дні на особливо дібраному папері, великими врочистими літерами, немов чернець у келії, і ховав його навіть від найближчих родичів, навіть від найвірніших, немов таємницю. Він сам виготовив палітурку, щоб балакучі клієнти не поширили передчасно звістку про вірш, і перев’язав рукопис шовковим шнурком у футлярі з червоного марокену (який він згодом наказав замінити синьою дивовижною лляною стрічкою, яку й досі можна бачити в Архіві Ґете та Шиллера). Дні були дратливі й гнітючі, зі шлюбних планів у домі глузували, син засвідчував навіть відверту ненависть, тож тільки у своїх поетичних словах Ґете міг перебувати коло своєї коханої. Тільки коли гарненька Полін Шимановська навідалася з візитом, поновилися чуття ясних марієнбадських днів і спонукали Ґете бути товариським. 27 жовтня він нарешті запросив до себе Еккермана, і вже з тієї врочистості, з якою Ґете влаштував читання вірша, можна було здогадатися про його особливу любов до свого твору. Слуга поставив на письмовий стіл аж дві лампи, лише тоді Еккерман спробував сісти перед лампами і прочитати елегію. Згодом мало-помалу приходили й інші люди, але тільки найближчим Ґете давав змогу послухати вірш, бо стерігся Еккерманових слів «наче святощі». Особливе значення цього вірша в житті Ґете стало очевидним уже наступного місяця. Після доброго душевного стану омолодженого чоловіка невдовзі настав злам. Ґете знову здається, ніби йому вже недалеко до смерті, він човгає від ліжка до фотеля, від фотеля до ліжка, не знаходячи спокою; невістка поїхала кудись, син сповнений ненависті, ніхто не дбає про покинутого старого хворого чоловіка, ніхто не допоможе йому порадою. Аж тут приїхав, вочевидь на прохання друзів, Цельтер із Берліна, найщиріший повірник його серця, і одразу побачив внутрішню пожежу. «Що я знаходжу? – здивовано пише він. – Чоловіка, який має такий вигляд, наче його опанувало кохання, все кохання з у�
