повертаються всі підзорні труби: може, то Ґруші, що сміливо переступив наказ і тепер, мов дивом, прибуває вчасної миті? Ні, один приведений полонений повідомляє, що то авангард армії генерала Блюхера, прусські війська. Імператор уперше здогадався, що розбита прусська армія, напевне, відірвалася від переслідування, щоби вчасно з’єднатися з англійцями, тоді як третя частина його військ марно маневрує в порожнечі. Імператор одразу пише листа Ґруші з дорученням за всяку ціну підтримувати зв’язок і перешкодити участі пруссаків у битві.
Маршал Ней одразу отримує наказ наступати. Веллінґтона треба повалити до прибуття пруссаків: жодна дія вже не видається занадто сміливою, коли так раптом зменшилися шанси. Увесь пополудень минає в страхітливих нападах на плато зі щоразу свіжими пішими військами, щоразу вони штурмують розстріляні села, щоразу їх відкидають назад, щоразу здіймається нова хвиля з розгорненими знаменами назустріч уже розшматованим каре. Але ще утримує Веллінґтон позиції, ще досі немає ніякої звістки від Ґруші. «Де Ґруші? Де тиняється той Ґруші?» – нервово бурмоче імператор, дивлячись, як поступово вступає в бій прусський авангард. Полководці імператора теж стають нетерплячі. Вирішивши одразу покласти всьому край, маршал Ней – не менш відчайдушно сміливий, ніж Ґруші розважливий (під Неєм уже вбито троє коней) – кидає всю французьку кавалерію в єдину атаку. Десять тисяч кірасирів і драгунів рушають у той страхітливий наступ смерті, розбивають каре, рубають канонірів і розпорошують перші лави. Щоправда, і на них тиснуть згори, але сила англійської армії виснажується, кулак, що охопив той пагорб, починає слабнути. А коли вже вдесятеро менша французька кавалерія була змушена відкотитись під гарматними пострілами, Наполеон посилає свій останній резерв, стару гвардію, що важким і повільним кроком іде штурмувати пагорб, завоювання якого визначить долю Європи.
З обох сторін ненастанно гримлять від ранку чотириста гармат. На лінії зіткнення бряжчать кавалькади вершників проти вогненних каре, барабанні палички невпинно колотять лунку напнуту шкіру, вся рівнина здригається від розмаїття звуків! Але вгорі, на обох пагорбах, обидва полководці дослухаються понад людською бурею до чогось іншого. Дослухаються до найтихішого звуку.
Два годинники тихенько, наче б’ються пташині серця, цокають у їхніх руках над розбурханими масами. Наполеон і Веллінґтон – обидва цупко вхопилися за хронометри і рахують секунди і хвилини, які мають принести їм останню вирішальну допомогу. Веллінґтон знає, що Блюхер близько, а Наполеон сподівається на Ґруші. Обидва полководці вже не мають резервів, і той, хто першим прийде на допомогу, вирішить долю битви. Обидва дивляться в підзорні труби на край лісу, де тепер, наче легенька хмарка, починає показуватись прусський авангард. Але чи це тільки окремі вершники, а чи вся прусська армія, що тікає від Ґруші? Англійці вже насилу чинять останній опір, але й французькі війська виснажені. Два війська – немов два борці, що сапаючи стоять
