впізнала свій голос, революція знайшла свою пісню.
Пісня поширилась, мов лавина, невпинна була її переможна хода. Гімн співали на бенкетах, у театрах і клубах, ба навіть у церквах після «Te Deum», а потім і замість «Te Deum». За місяць, за два «Марсельєза» стала піснею і всієї армії. Серван, перший республіканський військовий міністр, тямущим оком добачив бадьору й екзальтовану силу такої своєрідної національної бойової пісні. Він притьмом дав наказ розіслати сто тисяч примірників в усі підрозділи, і за дві чи три ночі пісня невідомого чоловіка набула більшої поширеності, ніж усі твори Мольєра, Расіна і Вольтера. Не було свята, яке відбувалося б без «Марсельєзи», жодної битви, перед якою спершу полкові музики не виконували бойової пісні свободи. У битвах під Жемаппе і Нервінденом командири полків наказали йти у вирішальний наступ із цією піснею, і ворожі генерали, що могли підбадьорювати своїх солдатів тільки давнім рецептом, який полягав у подвійній порції горілки, перелякано дивилися, що нічого не можуть протиставити вибуховій силі того «страхітливого» гімну, коли його одночасно співали тисячі й тисячі чоловік, і він, неначе гучна, брязкітлива хвиля, налітав на їхні лави. «Марсельєза», незмірно поривна в натхненні та смерті, ширяла тепер над усіма бойовищами Франції, наче Ніка, крилата богиня перемоги.
А тим часом у маленькому гарнізоні в Гюнінґені сидить геть невідомий капітан інженерних військ Руже і жваво розробляє проект фортечних стін та укріплень. Можливо, він уже забув «Бойову пісню Рейнської армії», яку написав тієї давно забутої ночі 26 квітня 1792 року, і анітрохи не наважується здогадуватись, читаючи в газетах про інший гімн, іншу бойову пісню, яка блискавично завоювала Париж, що ота переможна «Пісня марсельців» слово в слово і такт у такт є не чим іншим, як створеним у ньому й над ним дивом тієї ночі. Але яка жорстока іронія долі: буяючи до всіх небес, долинаючи до зір, ця мелодія не пориває й не підносить лише єдину людину, а саме: чоловіка, який створив її. Ніхто в цілій Франції не дбає про капітана Руже де Ліля, величезна слава, яку коли-небудь мала пісня, належить тільки пісні, і жодна тінь тієї слави не падає на її творця Руже. Його прізвище не друкують на текстах, а господарі тієї доби не звертають на нього ніякої уваги, та й він сам ніколи не віддається прикрим спогадам. Адже – геніальний парадокс, який здатна вигадати тільки історія – творець революційного гімну – ніякий не революціонер, навпаки: той, хто як ніхто інший вів далі революцію своєю безсмертною піснею, хотів би всіма силами зупинити її. Коли марсельці й паризька потолоч – із його гімном на вустах – штурмували Тюїльрі й повалили короля, Руже вже стало досить революції. Він відмовляється складати присягу республіці і радше покинув би свою службу, ніж служив би якобінцям. Але слова «liberté chérie», «люба свобода», в його гімні для цього чесного чоловіка аж ніяк не пусті: нові тирани і деспоти в Конвенті йому огидні не меншою мірою, ніж він ненавидить коронованих і помазаних по той бік кордону. Він відверто висловлює
