вином і наїдками солдатів, що маршували, а ввечері у своєму просторому домі на площі Брольї зібрав генералітет, офіцерів і найголовніших достойників на прощальну врочисту вечерю, якій бойовий запал ще від самого початку надав характеру свята перемоги. Генерали, що, як і властиво їм, прагнули перемоги, задавали тон, молоді офіцери, які бачили у війні реалізацію сенсу свого життя, мали свободу слова. Кожен надихав своїм вогнем інших. Люди вимахували шаблями, обіймалися, пили один до одного, бо, як є добре вино, промови палкі і стають дедалі палкіші. А натхненні слова з газет і прокламацій знову зринали в усіх промовах: «До зброї, громадяни! Ходімо! Рятуймо Батьківщину! Невдовзі затремтять короновані деспоти! Тепер, коли розгорнули прапор перемоги, настав день пронести трибарвний прапор над усім світом. Кожен тепер повинен віддати найкраще за короля, за прапор, за свободу!» Увесь народ, уся країна набуде в такі миті святої єдності завдяки вірі в перемогу і запалу задля справи свободи.
Раптом, серед промов і тестів, мер Дітріх звернувся до одного молодого капітана гарнізонних військ на ймення Руже, що сидів поряд із ним. Він пригадав, що цей охайний, не те що дуже гарний, але симпатичний офіцер півроку тому з приводу проголошення конституції написав справжній гімн свободі, який полковий музикант Плеєль одразу озвучив. Непретензійний вірш виявився придатним для пісні, полковий оркестр вивчив її, потім її хором співали на майдані. Чи не стали б тепер оголошення війни і рух військ у наступ ще одним приводом для такого свята? Отож мер Дітріх недбало, немов просячи доброго знайомого про ласку, звернувся до капітана Руже (що цілком безпідставно сам себе ушляхетнив і мав ім’я Руже де Ліль), запитуючи, чи не хоче він скористатися патріотичним приводом і написати що-небудь для військ, які вирушають на війну: бойову пісню Рейнської армії, що завтра має рушити на ворога.
Руже, скромний, незначний чоловік, що не вважав себе за великого творця, – його вірші не друкували, від його опери відмовились, – знає, що вірші з певної нагоди легко набігають йому на перо. Щоб сподобатися високому достойникові й доброму приятелеві, він заявив, що готовий. Так, він спробує. «Браво, Руже!» – підніс до нього склянку генерал, що сидів навпроти, Руже повинен одразу послати йому пісню навздогін військам; Рейнська армія справді може потребувати якоїсь патріотичної маршової пісні, що окрилює ходу. Тим часом слово вже взяв хтось інший. Знову виголошували тости, галасували, пиячили. Загальне збудження високою хвилею покотилося далі, проминувши короткий випадковий діалог. Лунають дедалі екстатичніші, щоразу гучніші й несамовитіші розмови, і вже було далеко за північ, коли з дому мера розійшлися гості.
Північ давно вже минула. 25 квітня, такий бурхливий для Страсбурґа день оголошення війни, скінчився, власне, вже почалося 26 квітня. Нічна пітьма налягла на будинки, але ця пітьма оманлива, бо місто ще тремтить від збудження. В казармах солдати споряджаються до походу, а чимало обережних за зачиненими віконницями, мабуть, потай уже готувалися
