полеглий герой на бойовищі після здобутої перемоги, лежав перед ними Гендель, розбитий утомою після несказанної звитяги. Але Кристоф Шмідт і слуга нічого не знали про звитягу і перемогу, тільки переляк опанував їх, коли вони бачили, що Гендель лежить так довго, так страхітливо непорушно; вони боялися, що, можливо, його знову побив грець. А коли ввечері, незважаючи на всі спроби розбуркати, Гендель і далі не хотів прокидатися, – німий і заціпенілий, він лежав уже так сімнадцять годин, – Кристоф Шмідт знову побіг по лікаря. Він знайшов його не одразу, лікар Дженкінс, скориставшись лагідним вечором, пішов на берег Темзи вудити рибу і, коли його нарешті знайшли, бурчав через таку прикру перешкоду. Але, почувши, що йдеться про таку пригоду, скрутив волосінь, зібрав своє рибальське причандалля, взяв – минуло чимало часу – свою хірургічну валізку, щоб, напевне, вдатися до потрібного кровопускання, і, нарешті, поні з обома пасажирами потрюхикало на Брук-стрит.
Але там уже слуга махав їм обома руками повертати назад. «Він прокинувся, – гукнув він через вулицю, – а тепер їсть, як шестеро вантажників. Половину йоркширської шинки проковтнув одним духом, мені довелося наливати йому чотири пінти пива, а він однаково хоче ще».
І справді, Гендель, неначе бобовий король, сидів за столом, заставленим наїдками, і, як за ніч і за день він виспався за три тижні, так тепер їв і пив з усім бажанням і силою свого велетенського тіла, наче прагнув за раз повернути в тіло всю силу, яку за три тижні віддав ораторії. Тільки-но побачивши лікаря, він засміявся, мало-помалу то вже був страхітливий, лункий, загрозливий гіперболічний регіт, Шмідт пригадав, що він за ці тижні не бачив на вустах Генделя жодної усмішки, тільки напругу і гнів, а тепер прорвалася застояна правічна радість його натури, ревіла, наче потік, що проривається крізь скелі, пінився і здиблювався гуркотливими звуками; ще ніколи в своєму житті Гендель не сміявся отак стихійно, як тепер, побачивши лікаря в мить, коли почувався здоровим, як ніколи раніше, і жадоба життя п’янко струмувала в ньому. Він високо підняв кухоль і махнув їм, убраним у чорне, на знак вітання.
– Хай йому біс! – дивувався лікар Дженкінс. – Що з вами? Що за еліксир ви спожили? Та життя аж порскає з вас! Що з вами сталося?
Гендель, сміючись, з іскристими очима дивився на лікаря. Потім мало-помалу споважнів. Поволі підвівся й підійшов до клавесина. Сів, руки спершу поворушились у просторі над клавіатурою. Потім обернувся до них, усміхнувсь якось дивно і почав тихо, наполовину промовляючи, наполовину співаючи, мелодію речитативу «Behold, I tell you a mystery» («Слухай, я сповіщаю таємницю»), то були слова з «Месії», і Гендель проказав їх жартівливо. Але, тільки-но він ворухнув пальцями в теплому повітрі, як його понесло. Граючи, Гендель забув про інших і про себе, його власний потік підхопив і велично поніс його. Раптом він знову опинився в своєму творі, співав і грав останні хорові партії, які досі складав, немов уві сні, а тепер уперше чув у пробудженому стані. «Oh death where is thy
