з уже зібраним урожаєм, але над широкими краєвидами ще напиналося синє небо. У кареті сиділо троє чоловіків: фон Ґете, таємний радник великого герцога Саксонсько-Веймарського (саме отак, пишаючись, записували Ґете в списку пацієнтів у Карлсбаді) і двоє його вірних супутників: старий слуга Штадельман і секретар Джон, чия рука в новому сторіччі записувала вперше майже всі вірші Ґете. Жоден з них не казав ані слова, бо після виїзду з Карлсбада, де молоді жінки та дівчата, проводжаючи, тиснулися з поцілунками та вітаннями, вуста пристаркуватого чоловіка вже не розтулялися. Він незворушно сидів у кареті, тільки зосереджений, занурений у душу погляд свідчив про внутрішній рух. На першій станції, де міняли коней, обидва супутники бачили, як Ґете поспіхом записував олівцем слова на якомусь випадковому аркуші паперу, і така сцена повторювалася всю дорогу до Веймара, і під час їзди, і на станціях. У Цвотау, тільки-но прибувши туди, в замку Гартенберґ наступного дня, в Еґері, а далі в Поснеку – всюди він похапцем записував те, що спершу було продумане в труській дорожній кареті. А в щоденнику лише лаконічно згадано: «Редагував вірш» (6 вересня), «У неділю писав вірш далі» (7 вересня), «По дорозі ще раз проглянув вірш» (12 вересня). У Веймарі, в пункті призначення, вірш уже дописано, і цей вірш – не що інше, як Марієнбадська елегія, найважливіший, особисто найінтимніший, а тому ще й улюблений вірш старечих літ Ґете, його героїчного прощання і звитяжного нового початку.
«Щоденник душевного стану» – так одного разу назвав Ґете цей вірш у розмові, і, мабуть, жоден аркуш щоденника його життя не такий відвертий і ясний своїм походженням та формуванням, як цей документ його найпотаємніших почуттів, який трагічно запитує і трагічно нарікає; жоден ліричний вилив його юних літ не виник отак безпосередньо з конкретного приводу і події, в жодному творі ми не маємо змоги бачити, як він поставав отак рядок за рядком, строфа за строфою, година за годиною, як у цій «дивовижній пісні, що опановує нас», у цьому найглибшому, найзрілішому, справді по-осінньому розжевреному пізньому вірші сімдесятичотирирічного чоловіка. І водночас цей «витвір украй палкого стану», як Ґете охарактеризував його Еккерману, свідчить про найпіднесеніше смирення перед формою: отак відкрито й водночас таємниче найвогненніша мить життя обернулась у поетичну побудову. Ще й нині, через понад сотню років, на тому чудовому аркуші галузистого і бурхливого життя Ґете та мить не зів’яла й не потьмяніла, і цей день, 5 вересня, ще цілі сторіччя зберігатиметься, нестертий, у пам’яті та почуттях прийдешніх німецьких поколінь.
На тому аркуші, в тому вірші, в тій людині тієї миті променилася рідкісна зоря відродження. В лютому 1822 року Ґете пережив найтяжчу хворобу, невідступна гарячка струшувала тіло, багато годин поспіль видавалося, ніби свідомості, а водночас і самого поета вже немає. Лікарі, що не бачили ніяких виразних симптомів і лише відчували небезпеку, були безпорадні. Але хвороба зненацька, як прийшла, так і зникла: в червні Ґете поїхав у Марієнбад цілком зміненим
