у легкій кареті помчав по дорозі на Брюссель, а звідти до моря, де чекав корабель. Він поплив до Лондона, щоб там, випередивши урядових посланців, завдяки ще нікому не відомій звістці збурити біржу: то Ротшильд, що завдяки цьому геніальному ходові заснував іншу династію, нову династію. Наступного дня Англія дізналася про перемогу, а в Парижі Фуше, цей вічний зрадник, дізнався про поразку; в Брюсселі та Німеччині вже бамкають переможні дзвони.
Тільки один чоловік наступного дня нічого не знає про Ватерлоо, хоч і перебуває лише за чотири години ходу від доленосного бойовища: нещасний Ґруші, що, наполегливий і планомірний, точнісінько відповідно до наказу переслідував пруссаків. Але дивна річ, він ніде їх не бачить, і його чуття опанувала невпевненість. І всякчас десь поблизу дедалі гучніше гримлять гармати, неначе гукають на допомогу. Війська відчувають, як здригається земля, і відчувають, як кожен постріл влучає їм у серце. Всі тепер знають, що то не дрібні перестрілки, а спалахнула гігантська битва, точиться вирішальна боротьба.
Ґруші нервово їде поміж своїх офіцерів. Вони уникають розмовляти з ним, їхню пораду він відкинув.
Нарешті полегкість, коли вони коло Варве натрапили на один окремий прусський корпус, на Блюхерів ар’єргард. Немов несамовиті, метнулись французи до укріплень, Жерар попереду всіх, наче прагнув, гнаний похмурим передчуттям смерті. Куля повалила його, замовк найчесніший чоловік. Як настала ніч, французи взяли село, але відчувають, що ця дрібна перемога над ар’єргардом не має сенсу, бо й з того боку, де було бойовище, теж уже не долинає жодного звуку. Запанувала німа від страху, моторошно мирна, жахлива, мертва тиша. Всі відчули, що гуркіт пострілів був усе-таки кращим, ніж ця непевність, яка підточувала нерви. Певне, скінчилася битва, битва під Ватерлоо, про яку нарешті (запізно!) дізнався Ґруші, отримавши листа від Наполеона з проханням про нагальну допомогу. Тож битва скінчилася, гігантська битва, але на чию користь? Французи чекали цілісіньку ніч. Марно! Жодна звістка не доходила до них. Велика армія немов забула про них, і вони стояли марно й безглуздо серед непроглядної пітьми. Вранці французи зняли табір і знову рушили в путь, смертельно втомлені і давно вже знаючи, що всі їхні марші та маневри не мають сенсу. Нарешті, о десятій годині ранку, прискакав один офіцер Генерального штабу. Йому допомогли спішитись і засипали запитаннями. Але він, з обличчям, спустошеним жахом, із волоссям, мокрим на скронях, і тремтячи від надлюдської напруги, бурмотів лише незрозумілі слова, слова, яких вони не розуміли, не могли і не хотіли зрозуміти. Його вважали за божевільного, за п’яного, коли він повідомив, що вже немає імператора, немає імператорської армії, Францію втрачено. Але мало-помалу від нього дізналися всю правду, приголомшливу новину, що прибиває до смерті. Ґруші стоїть блідий і тремтячи спирається на шаблю: він знає, що тепер починається мучеництво його життя. Але рішуче бере на себе невдячний тягар усієї провини. Підпорядкований, нерішучий підлеглий, що у
