пафос Шевченкової, не роздвоєної, «однієї любові» до своєї нації, її великого минулого й її великого майбутнього (що супротивники таврували як фанатизм). Нарешті хитливій волі тієї інтелігенції, «нетвердій в путях своїх», задивленій в обставини, тобто в ту чужу силу, яка їх створила, протиставив «Націоналізм» безкомпромісний войовничий дух, пріоритет його сили над силою матерії (що було в очах ворогів пустою романтикою, відсутністю реалізму). Крім того, в окремому розділі «Націоналізму» протиставлено євнухівському реалізмові ту містику, без якої всіляка політика мертва; містику, яка є джерелом життя нації й її сили.
«Націоналізм», як і твори автора, що вийшли перед тим, викликали різку реакцію як у московському політичному світі (в Державній думі, в пресі, П. Мілюков, В. Ленін та інші), так і серед нашої інтелігенції, лівої і правої. Ліберальна «Украінская жизнь» і соцдемократичний київський «Дзвін» осудили самостійницько-сепаратистські ідеї націоналізму як шкідливі та нереальні; осудили ці ідеї також і монархісти («Хліборобська Україна»), що мали в програмі «союз» України з Московщиною. Більшовицька преса й досі, через майже сорок літ після його появи, веде озлоблено-брехливу кампанію проти ідей націоналізму. Демократи, соціалісти й совєтофіли нападають на «Націоналізм» за «гітлеризм», тоді як 1926 року, коли він був надрукований, про Гітлера не було ще чутно. Нападають за «чужинецькі впливи» в ідеях націоналізму, тоді коли автор чимраз виразніше підкреслював традиції нашої давнини як джерело націоналізму («Де шукати наших традицій», «Правда прадідів великих», «Від містики до політики», «Туга за героїчним», «Незримі скрижалі Кобзаря» тощо). І ці впливи «чужих ідей» закидають авторові якраз ті «моралісти», що «чужим богам пожерли жертви»: Марксові, Ленінові, Луначарському, Достоєвському – взагалі «світочам» російської літератури. Деякі з противників ідей націоналізму твердять, що його ідейний вплив поширювався серед молоді тільки через її безкритичність, але не пояснюють, чому мудрі провідники «поважного громадянства» не могли ніяк вплинути на цю молодь, щоб у ній виховати критичніший підхід до поглядів. Дехто вдавався до замовчування ідей автора, або до наївних способів знецінювати їх. Так, наприклад, одні називають книгу «Націоналізм» брошурою (аморальною та шкідливою), повною злочинного шовінізму (Лев Ребет «Світла і тіні ОУН», Мюнхен, 1964). Інші, хоч і шукають за московськими коріннями більшовизму, але не зауважують того, що якраз Донцов присвятив багато уваги цій проблемі в «Підставах нашої політики» (Відень, 1921), а також у брошурі «Культура примітивізму» (Київ, 1918), чи в книзі «Росія чи Європа» (Лондон, 1954).
Джерело цього походу проти націоналізму не важко знайти. Бо тепер навіть сліпим стає ясно, чому багато хто з нашої демократично-соціалістичної, чи сучасно-перехрещеної з націоналізму на просовєтський демократизм чи навіть монархічної інтелігенції, так заїло (разом із більшовиками) ведуть досі повну злоби інсинуацій кампанію
