інквізиції, цього «найбільшого лиха, яке знало людство».[7] Чому ж завдяки тому самому знанню не вдалося б людству запровадити рай і в міжнаціональні стосунки? Та ж supremus motor душевного та суспільного життя є всесильний інтелект! – твердили вони.
Ця теорія була настільки спокуслива для будь-якої демократії, вимагала від неї так мало, була настільки до вульгарності проста, що її моментально прийняло за свою все українофільство минулого століття. Українофіли також були «націоналістами», але без галасу. Причиною міжнаціональних ворожнеч були для них не вічні закони конкуренції між расами, не перенесена зі світу органічного до надорганічного боротьба за існування; причиною національних чвар була розумова відсталість, боротьба ідей, а головне – непорозуміння. Ніщо інше, як непорозуміння, ігнорування, неуцтво, відсутність культури і були причинами того, чому людські раси впродовж тисяч років знищували одна одну. Аби цей ненормальний (і образливий для «нашого культурного століття») стан усунути, треба лише науково обґрунтувати ідеал людства, треба тільки розплющити очі гнобителям і гнобленим на цю ненормальність, і все буде гаразд! Гноблених – відучити від їхнього «шовінізму», гнобителів – від фальшивих ідей імперіалізму, і одних, і других – від національного засліплення. Яким способом? – Вочевидь, освітою, переконуванням і пропагандою ідей вселюдського братерства… Розумних причин для ворожнечі між націями немає, цю ворожнечу підтримує лише жменька пануючих (царів і панів). Історія – це вічний поступ вільної думки, постійне подолання забобонів, повільний шлях до тріумфу розуму над афектом і волею, над усім, що темне, незбагненне, задерикувате та фанатичне, що загачує людству шлях до землі обітованої, думали вони.
Розцвіла в нездоровому повітрі уярмленої нації, ця ідея неподільно запанувала над поколіннями нашого ХІХ і початку ХХ століття. Не було такої течії, від крайніх лівих до крайніх правих, де б ця ідея не панувала тим чи іншим способом. Спершу в першій ясній і скристалізованій програмі українства ХІХ століття, – у кириломефодіївців. Вони визнавали, справді, що Україна була розп’ята і замучена її супротивниками, але, приписуючи їй власну забудькуватість і великодушність, твердили, що вона не пам’ятає лиха, готова простити їм усе і навіть «проливати свою кров» за ворогів, якщо тільки ті «просвітяться» і визнають свої «помилки». Чужий імперіалізм в Україні був для «братчиків» явищем анормальним, причиною його було ігнорування. Треба його було розвіяти, «прокинутися зі сну і дрімоти» та «викорінити з своїх сердець безглузду ворожнечу» до інших народів, і на слов’янській землі настане спокій.
Це не був ляпсус. Це було глибоке переконання мефодіївців. Вічне прагнення народів до експансії не було для них співставиме поняттю нації, як, наприклад, іманентне поняттю газу намагання заповнити будь-яку порожнечу; ворожнечу між народами вважали вони чимсь штучним, прищепленим народам «царями і попами на загальну згубу», як у своїй незрівнянній демократичній мові
