Київ наслідував Константинополь, то інші міста держави наслідували Київ. Так почалося будівництво нових церков Святої Софії в Полоцьку та Новгороді (де вже стояла дерев’яна церква з такою назвою). Так само й місто Владимир у північно-східній Русі одержало власні Золоті ворота. Більш важливим було поширення грамотності та знань у регіональних центрах, що порушило початкову монополію Києва на створення перекладних та оригінальних текстів та літописання. Новгородські інтелектуали невдовзі теж почали писати історію, взявши створений у Києві літопис за основу. Це з Новгородського літопису нам відомо, що Ярослав Мудрий був не лише шанувальником книг та будівничим замків і церков, а й законодавцем.
Прийшовши до влади в Києві, Ярослав винагородив Новгород, де він раніше княжив від імені свого батька Володимира, давши місту свободи, якими воно до того не користувалося. Це був знак вдячності за підтримку Ярослава в боротьбі за київський престол. Новгородський літописець пов’язував це дарування особливих прав та привілеїв з укладенням Ярославом кодексу законів, відомого під назвою «Руська правда», що становив кодифікацію звичаєвого права й мав величезний вплив на правову систему Київської Русі та її держав-наступників. Ми не знаємо, чи дійсно «Руську правду» було укладено за часів Ярослава, цілком можливо, що це було виконано пізніше, за його спадкоємців. Та цього напевно не могло статися до Ярослава, бо до його правління просто не було досить освічених людей, здатних реалізувати такий задум.
Наслідувати Константинополь та візантійських імператорів означало досягти не лише певного ступеня легітимності влади, а й незалежності, що не могло не дратувати візантійців. Відомо щонайменше два випадки, коли Ярослав не побоявся відкрито показати свою незалежність стосовно імперії. Перший – це призначення корінного русича Іларіона, автора відомого «Слова про закон і благодать», митрополитом Русі замість грецького прелата, присланого з Константинополя. У цьому випадку Ярослав пішов за прикладом візантійських імператорів, зігравши роль, яку й вони відігравали відносно своєї церкви, але його рішення було також викликом для константинопольського патріарха, який зберігав за собою право призначати митрополитів на Русі. Призначення Іларіона було спірним і для самої руської церкви, і після смерті Ярослава 1054 року Київ повернувся до старої практики. Константинополь надіслав наступника Іларіона до столиці Русі.
Удруге Ярослав кинув виклик Константинополю 1043 року, коли флотилія, очолена одним із його синів, з’явилася біля візантійської столиці й зажадала грошей, погрожуючи в разі відмови атакувати місто. Причина повернення до таких «вікінгівських» методів ведення справ не зрозуміла. Можливо, спроба Ярослава побудувати власний «Константинополь» виявилася занадто витратною і в нього закінчилися кошти. Проте ми можемо тільки здогадуватися. Це могло бути ознакою невдоволення якимись попередніми
