та слухав поради людей, яких привіз із собою з Польщі. 1340 року бояри отруїли Юрія-Болеслава – останнього правителя, який титулував себе dux Russiae Minoris («князем Малої Русі»), що призвело до тривалої міжнародної боротьби за Галичину та Волинь і в кінцевому підсумку до розпаду князівства. У другій половині XV століття колись могутнє князівство було поділене на дві частини: Галичина та Західне Поділля відійшли до Польщі, а Волинь – до Великого князівства Литовського.
Польський король Казимир III був головним актором у драмі захоплення Галичини Польщею. Спершу 1340 року він спробував узяти Львів – столицю князівства з 1270-х років. Місцева знать на чолі з галицьким боярином Дмитром Дедьком звернулася по допомогу до монголів і за їхньої підтримки відбила наступ поляків. Але 1344 року Казимир повернувся й цього разу зміг захопити частину князівства. 1349 року, після смерті Дедька, польські війська зайняли Львів і решту Галицько-Волинського князівства. Литовські й місцеві війська вигнали їх із Волині наступного року, але вони зберегли свої володіння в Галичині. У середині XIV століття сотні польських дворян з інших частин королівства переїхали до Галичини в пошуках землі, що пропонувалася в обмін на військову службу. З точки зору Казимира, умовна власність на землю була запорукою того, що знать не буде нехтувати своїм обов’язком захищати нову провінцію.
Польське королівство повністю включило нові землі до свого складу лише в 1430-ті роки, як Руське та Подільське воєводства. Також приблизно в цей час у відповідь на вимоги місцевої знаті (як польської, так і української), право на безумовне землеволодіння було поширене на місцевих мешканців шляхетного походження. Найважливішою політично-правовою подією, пов’язаною зі включенням Галичини та Поділля до складу Польського королівства, було надання місцевій знаті тих самих прав, що ними користувалися її польські «колеги». До них належало й право на участь у місцевих сеймах або зборах місцевої шляхти, де вирішувалися не лише місцеві питання, а й загальнодержавні справи та питання зовнішньої політики. Нові шляхтичі також отримали право обирати своїх представників до сейму всього королівства, і, оскільки оборона галицько-волинського прикордоння від вторгнень степових племен набула більшого значення в період між XIV та XVI століттями, вони використовували його повною мірою для лобіювання власних інтересів при королівському дворі.
Інтеграція Галичини та Поділля до Польського королівства, яка відкрила регіон для впливу польської моделі шляхетської демократії, німецької моделі міського самоврядування, італійської освіти епохи Відродження, – коштувала, на думку деяких українських істориків, занадто дорого. Регіон втратив напівнезалежний статус, а боярська аристократія – економічну силу та політичне домінування у місцевій політиці. Культурна полонізація вплинула не тільки на аристократію, а й на місцеве шляхетство; руські ремісники витіснялися з міст швидкими темпами, а православ’я зіткнулося
