style="font-size:15px;"> Зіґфрід – доволі розумна машина, але іноді я не тямлю, що з ним не так.
Він постійно просить мене розповідати свої сни. Часто, коли я, зашарівшись, розповідаю йому сон, який мав би йому сподобатися (типу «велике червоне яблуко для вчителя»), насичений фалічними символами, фетишизмом і почуттям провини, він розчаровує мене.
Зіґфрід спрямовує розмову в дивне річище, яке взагалі не стосується сну. Я розповідаю йому суть, а він сидить, цокає, тріщить і дзижчить – звичайно, Зіґфрід цього не робить, це моя фантазія – а відтак каже:
– Поговорімо про інше, Робе. Мене зацікавило те, що ти сказав про ту жінку, Геллу-Клару Мойнлін.
– Зіґфріде, це марна праця, – відповідаю я.
– Я так не вважаю, Робе.
– Але сон! Господи, хіба ти не розумієш, наскільки він важливий? А як же образ матері в ньому?
– Робе, дозволь мені робити свою справу.
– А в мене є вибір? – похмуро питаю я.
– Вибір є завжди, Робе. Та я хотів би нагадати тобі те, що ти нещодавно говорив. Зіґфрід замовкає і я чую власний голос, записаний на його плівках: «Зіґфріде, там такий біль, провина і відчай, що я не можу витримати».
Машина чекає на мою відповідь.
– Гарний запис, – визнаю я. – Але я б волів поговорити про комплекс матері у моєму сні.
– На мою думку, продуктивнішим буде дослідження іншого чинника, Робе. Можливо, вони пов’язані між собою.
– Невже? – Я готовий об’єктивно і по-філософському обговорити таку теоретичну можливість, але Зіґфрід швидко повертає мене на землю:
– Ваша остання розмова з Кларою, Робе. Будь ласка, розкажи, що ти відчував тієї миті.
– Я вже розповідав.
Мені це загалом не подобається. Я гайную свій час і даю йому це зрозуміти з тону мого голосу та тиску на стримувальні паски. – Це було ще гірше, аніж із матір’ю.
– Робе, я знаю, що тобі кортить поговорити про матір, але давай потім. Розкажи мені про розмову з Кларою. Що ти зараз відчуваєш через це?
Я намагаюся чесно проаналізувати. Врешті-решт, це я можу зробити. Насправді я не повинен розмовляти про це. Та я кажу єдине, що мені спадає на думку:
– Нічого особливого.
Через хвильку Зіґфрід запитує:
– І все?
– Так. Нічого особливого.
Утім, це лише на поверхні. Я пам’ятаю свої відчуття. Дуже обережно риюсь у власних спогадах, щоб відтворити той момент. Занурення в блакитний туман. Уперше побачив тьмяну примарну зірку. Розмова з Кларою по рації, тим часом як Ден щось шепотів мені на вухо… Я знову відволікаюся від своїх спогадів.
– Зіґфріде, це боляче, – невимушено відповідаю я. Іноді я намагаюсь ошукати машину, говорячи емоційно важливі речі таким тоном, наче прошу чашку кави. Та, мені здається, це не діє. Зігрфрід прислухається не лише до гучності та відтінків, а й до дихання, пауз мовлення і значення
