моду, усілякі нові тенденції, про стосунки. Частіше за все з гумором та сатирою. Одначе не плітки, ні, я не з тих.
– А я і двох слів зв’язати не зможу. А скільки статей на рік ви пишете? Приблизно?
– О… Гадаю, сорок чи п’ятдесят. – Вона схилила голову. – Зазвичай лікарі ненавидять такі штуки, – жінка кивнула на диктофон, який я й досі тримав у руці.
– А я навпаки, майже завжди з ним.
– Що, талісман?
– Щось на взір цього, – розсміявся я.
– Так зручно користуватися?
– Ну, мені справді зручно. Гадаю, без нього вже буде важко.
– Журналіст у моїй душі відчуває тут якусь історію.
– Він не помилився. Диктофон мені Рейчел подарувала. Це моя дружина. Я тоді гнав вантажівку з нашими меблями у Джексонвілль, додому. На мене чекала робота в лікарні, і графік дуже лякав Рейчел. Вона боялася стати типовою «вдовою лікаря», знаєте? Чоловіка ніколи немає, а дружина вечорами сидить удома з морозивом та дешевими серіалами. А диктофон… Так ми, можна сказати, спілкуємося. Намагаємося не згубити якісь наші дрібнички… Слухаєш голос – і ніби інша людина поруч. Я щось розповідаю їй між операціями чи коли мені треба вставати серед ночі. Потім через кілька днів віддаю їй. Вона записує якісь свої думки та переживання й віддає мені.
– А чому б просто не користуватися телефоном?
– Та ні, це не те саме. Спробуйте – ви зрозумієте, про що я.
– Давно ви одружені?
– Гм-м… цього тижня виповниться п’ятнадцять років. – Я кинув погляд на її руку. Каблучка на пальці являла собою таку, які дарують на заручини, але обручки не було. – А ви що ж, от-от маєте вийти заміж?
Молодичка стримала усмішку.
– Якраз намагаюся встигнути на передвесільну вечерю. Завтра.
– О, мої вітання!
Вона похитала головою та оглянула натовп.
– У мене ціла купа весільних справ, а я сиджу тут і пишу статтю про якийсь писк моди, який мені навіть не подобається.
– Гадаю, ви хороша журналістка, – зауважив я.
– Ну, мабуть – раз вони мені ще платять, – жінка стенула плечима. – Я навіть чула, що є люди, які купують журнали винятково заради моєї колонки. Щоправда, я ніколи їх не бачила. – Її усміх дійсно зачаровував. – Так що, ви й досі живете у Джексонвіллі?
– Саме так. А ви звідки?
– З Атланти. – Вона простягла мені свою візитівку: Ешлі Нокс.
– Можна Ешлі? – спитав я.
– Звісно. Ось тільки тато називає мене Ешером. Він хотів хлопчика, а коли принесли дитину не з тим комплектом обладнання – тобто взагалі без належного причандалля, – йому довелося трошки змінити ім’я. Нічого дивного, що замість балету та бадмінтону мені випало вивчати тхеквондо.
– А, тобто ви одна з тих, хто може ногами збивати усілякі речі з голів інших людей?
Вона кивнула.
– Ну тоді нема чого дивуватися з вашої гнучкості.
Знову
